Марина Гримич - Фріда

Вона сказала: «Падлом буду, якщо не дам!»

Тоді він сказав їй: «Доведи!»

І на це була відповідь у Фріди:

«Жертвую щастям в особистому житті!»

А він їй на те:

«По руках! Тобі — безпрограшний ґешефт, мені — процент!»

А тоді ще шепнув на вухо:

«Твій ґешефт — папір!»

Коли Фріда нарешті потрапила до себе додому і розповіла Берті Соломонівні про те, що з нею сталося, бабуся спершу зблідла, потім налила онучці чашку бульйону, а сама кудись вийшла.

За двадцять хвилин у їхній кімнаті зібралася ціла нарада: Берта Соломонівна, Мойсей Давидович, Рафік Вазгенович, Соболєв і пан Збігнєв. Здається, Ірка якраз прийшла в гості до Фріди, тому так чітко пам'ятала ту історію. Дивно, що її, шмакодявку зі слобідки, не вигнали «святі» дому-древа на Торговій, 4.

Усі поважно сіли на стільці, і тоді Берта Соломонівна наказала:

— Дєтка, повтори ще раз, що з тобою сталося. Тільки нічого не пропусти.

Фріда знизала плечима: а що тут пропускати? І вона переповіла свою пригоду від того місця, коли з цікавості відчинила бабусиним ключиком їхні потаємні дверцята, як спершу заблукала в лабіринтах, де й зустріла чорнявого дядька з білосніжною посмішкою, золотим зубом і без кисті, і як він розповів їй про дух ґешефту і ще купу інших історій, і що саме він сказав їй на прощання…

— Повтори ще раз, що тобі сказав той дядько! — попросив Фріду дядько Рафік.

— Та я вже тисячу разів вам сказала: «Передай Рафіку, що оте зробив Семафор».

За столом запанувала тиша.

— Це він, — сказав дядько Рафік і закрив обличчя руками. — Сумнівів немає.

— Дочко, а ти нічого не наплутала? Він точно сказав «семафор»? Ти впевнена?

— Звичайно! — обурилася Фріда. — Я нічого не могла переплутати. Я його бачила перед собою і чула, як зараз вас!

— Дєтка, а тепер іди погуляй! — наказала Берта Соломонівна.

Знаючи, що зараз буде найцікавіше, Фріда з Іркою шугнули в коридорчик і не пішли геть, а стали по черзі підглядати й підслуховувати в замкову шпарину.

Дядько Рафік, всесильний дядько Рафік, директор ринку і готелю «Кооператор», «справжній крутий мужик», якого поважав весь Бердичів, заплакав як дитя:

— Рубіку! Братіку мій! Просив я тебе, не зв'язуйся з контрабандою! Я ж тобі казав: або ти сядеш, або тебе вб'ють! Послухав би мене — був би зараз начальником міліції Бердичева! А може, аж у Житомир тебе забрали б! З твоєю головою!

— А чого він був без кисті, Рафіку? — обережно спитав Мойсей Давидович.

— Ти мене питаєш? Я нічого не знаю! Як я можу знати? Я навіть не поховав його! От його душа досі й не може заспокоїтися!

— Він без кисті, бо прикував ту чортову валізу з грішми до себе наручниками, а ключ сховав! — припустила Берта Соломонівна. — І його спільники не могли її відібрати у вже мертвого Рафіка, не відрубавши йому руки.

— Гади! — заридав Рафік.

— Ну досить, Рафіку! Досить! Сльозами справі не зарадиш! Краще скажи, що ти думаєш робити?

— Тільки помста!

— Я так і знав! — підхопився з місця Мойсей Давидович. — Ці Варданяни — гарячі голови! Що ти, що Рубік, що батько ваш — царство йому небесне! Рафіку, я тебе прошу, будь мужчиною!

— І не вмовляй мене, Мойсею. Я мушу це зробити!

— Семакіних уже й слід прохолов! Вони вже десять років як не в Бердичеві! Він одразу ж по тому, як пропав Рубік, переїхав до Києва. Шукай вітра в полі!

— Я його з-під землі знайду! — скреготав зубами Рафік. — Я його уб'ю! Клянусь прахом батька!

— Рафіку, заспокойся, будь ласка! Тобі від того легше не стане! Бог сам усе розставить на свої місця.

— Я атеїст!

…Того вечора сусіди ще довго розмовляли.

Цікаво, чому це так врізалося в Іринину пам'ять? Напевно, тому, що років із десять тому їй трапилася нагода згадати про цю дивну історію.

Якось Ірина замовила в бюро послуг «Світанок» прибиральницю для миття вікон. У ті часи Ірина ще не мала можливості найняти постійну служницю, проте могла собі дозволити час від часу оплачувати хатню роботу.

Тоді разу прийшла жінка, явно хвора на алкоголізм, яка, щоправда, всіляко намагалася це замаскувати. Ірина спершу хотіла відмовитися від її послуг, проте, побачивши її жалюгідний погляд, пустила жінку в квартиру.

І та дуже старалася. Видно було, що в неї з дитинства лишилися навички доброї господині. Все до часу йшло добре, проте на четвертому вікні сталася неприємність: жінка впала з підвіконня і розбила об батарею брову. Вона довго вибачалася, виправдовуючись тим, що в неї запаморочилася голова.

Ірина злякалася не на жарт: поміряла їй тиск, напоїла чаєм, дала якісь таблетки і розрахувалася за всі шість вікон. Та пообіцяла прийти іншим разом домити два вікна. Ірина була впевнена, що це порожні обіцянки: хто, отримавши гроші, ще раз прийде? І вона того ж вечора домила вікна сама.