Марина Гримич - Фріда

Невже більше не існує міфологічного світу Торгової, 4?

Ірка стільки років жила за правилами і законами, яких вона навчилася тут, у цьому часо-просторовому клубку. Як же вона житиме далі, знаючи, що підмурівок її успіху розвалився? Його вже немає? Він безслідно зник?

Вона сиділа приголомшена і спустошена. Вечірні сутінки невблаганно насувалися на дворик, і якась особлива тривожна тиша тиснула на неї.

У двір зайшов чоловік, напевно, власник авто, здивовано подивився на Ірину і все-таки наважився запитати:

— Ви щось шукаєте?

— Я шукаю Фріду Кац. Точніше, мені повідомили, що вона померла… Вона колись тут жила… Де її родичі, ви не знаєте?

— Це котру Фріду Кац, ту, що внучка Берти Соломонівни?

— Так-так! Саме її! Ви її знали?

— Кого? Фріду? Фріду — ні. А от Берту Соломонівну… Хто її в Бердичеві не знав!

Чоловік замислився.

— Ага, точно. Була у Берти Соломонівни внучка. Може, це якраз та Фріда, про яку ви питаєте. Я її не пам'ятаю. Тільки пригадую, що вона давно кудись виїхала і безслідно зникла. Навіть на похорон бабусі не приїжджала. У Бердичеві її точно немає. Я б знав. Я тут за рогом своє кафе тримаю. Заходьте. Смачно і дешево.

— Дякую, зайду. А інші? Куди поділися інші мешканці?

— Хто де. Одні виїхали до Ізраїлю, інші — до Америки. Когось відселили, сам не знаю куди.

— Може, хоч когось знаєте з тих, хто тут мешкав?

Чоловік замислився.

— Нє-а.

Здається, йому більше не було чого сказати. Він сів за кермо своїх «жигулів» і почав здавати назад, щоб виїхати через арку з дворика. Аж раптом чоловік спинився і опустив бічне скло:

— А це ваше авто стоїть там, на вулиці?

— Моє, а що?

— Класна тачка.

Тепер йому вже точно не було про що говорити з Іркою. Тож він газонув і лишив її сам-на-сам зі спогадами, темрявою й тишею.

Ірка не знала, що робити. Взагалі для жінки її вдачі такий стан невластивий. Вона завжди знала, що треба робити. Завжди. Але ж тут…

Нагорі щось заворушилося. Ірина підняла голову і побачила, що з балкона на неї дивиться сіра кішка. За мить вона зникла.

Ставало моторошно й зимно. Ірина закурила, щоб якось підбадьоритися.

Проте тієї ж миті, як вона смачно затягнулася, з балкончика долинуло жалібне:

— Фріда… іда… іда…!

Ірка обернулася. На балкончику немовби промайнула тінь і зникла, рипнувши старими дверима, хоч вона й сама не була цього певна.

— Гей! Хто тут? Озвіться!

У відповідь — глуха тиша.

«Напевно, здалося, — подумала Ірина. — Голос був як відлуння… Точно, почулося. Треба йти геть, поки не пізно».

— Фріда..іда… іда!..

«Що воно таке? Вшивайся, Ірко, щось тут не те!»

Проте Ірина знову вчинила нелогічно. Вона поволі піднялася зовнішніми дерев'яними рипучими сходами на другий поверх і пішла вздовж довгого балкона, що оперізував будинок по периметру. Ступала обережно, як кішка, намагаючись не робити зайвих рухів. Крізь напівтемряву ледь вимальовувалися обриси дверей, що колись вели в різні помешкання з балкона.

Ірка зупинилася перед дверима з роздертим дерматином. Тут колись жив Мойсей Давидовичович. Він працював у майстерні з дивною назвою «Добір хутра». Однак більшість замовлень виконував нелегально, у своєму помешканні, до якого ведуть оці обдерті двері. Вона обережно прочинила їх і зайшла в кімнатку. Ось тут і квітнув нелегальний хутряний бізнес, саме в цій кімнаті, точніше, не в ній, а в наступній. Ірка там ніколи не була. Їй лише раз вдалося зазирнути туди через прочинене вікно, адже всі вікна помешкань виходили на балкончик, той самий, що обперізував по периметру дім на Торговій, 4 з внутрішнього боку. Ірка досі пам'ятала свої враження від побаченого: в таємничій кімнаті висіли на тремпелях шуби, горжетки, на дерев'яні голови натягнуто недошиті шапки… Посеред кімнати стояв масивний капітальний стіл, уздовж якого рівненько лежала довга дерев'яна лінійка.

Маленька Ірка недовго заглядала в заборонену зону, бо її ляснув нижче спини Мойсей Давидович:

— Киш звідси! Киш! Туди заглядати не можна! — вдавано сердито сказав він.

— А чого?

— Ти що, не розумієш? У цій кімнаті живуть душі всіх убитих звіряток, з яких шиються шапки і шуби.

Тоді ця фраза просто заворожила малу дівчинку.

А теперішня Ірка, зайшовши до колишнього помешкання Мойсея Давидовича, кільканадцять секунд звикала до темряви, а потім майже навпомацки стала просуватися кімнатою до того місця, де мали бути двері до забороненої кімнатки, де жили духи замордованих задля людської примхи звірятка. Ірина пам'ятала, що посеред першої кімнати, яка слугувала Шнеєрзонам і вітальнею, і їдальнею, колись стояв великий круглий стіл, вкритий оксамитовою скатертиною. Не будучи певною, що його вже тут нема, Ірка про всяк випадок проклала свій маршрут крізь темну кімнатку так, щоб обійти його. Вона просувалася маленькими кроками, водночас прислухаючись до звуків темряви. Зараз будинок-древо немов завмер, напружено дослухаючись до того, що робить у його лоні, серед його химерно переплетених гілок, невпізнана істота: будинок принюхувався, зчитував інформацію, прислухався та придивлявся до загадкової незнайомки.