Марина Гримич: Фріда

Він лежав, закривавлений і нерухомий, у тій сірій пилюці. Хлопці з острахом дивилися то на нього, то на Фріду.

Ірку та Фріду посадили в КПЗ. Вони провели там одну ніч. Їх визволила, а точніше, за старовинним єврейським звичаєм викупила з міліції Берта Соломонівна. Міліціонери випроводжали двох дівчат чемно, в абсолютній тиші і навіть із якимось пієтетом. Це були вже зовсім інші міліціонери, не ті, які вчора їх брутально штурхали й матюкали, хоч імена їхні за ніч не змінилися. Під міліцією на них чекало таксі з Бертою Соломонівною.

Вони приїхали на Торгову, 4, де жили Фріда з бабусею.

Усі втрьох сиділи за столом і сьорбали бульйон з курочки. Гарячий, запахущий. Досьорбавши, Ірка встала, щоб піти додому, проте Берта Соломонівна жестом показала, мовляв, сиди. Та слухняно сіла на стілець. Фрідина бабуся взяла її руку і вклала в долоню золотий кулон на старовинному, аж чорному, теж золотому ланцюжку. Ірка подивилася на нього і байдуже спитала: «Що це?» Берта Соломонівна натиснула на непомітну кнопочку, кулончик відкрився, і дівчинка побачила викарбувані на золотому тлі дивні письмена.

— Цей кулон не простий. Він приносить шалену удачу, особливо в різних здєлках. Мені продав його перед смертю Ізя Рєзнік, віртуозний майстер ґешефту. Бережи його. Він тебе витягне з будь-якої халепи.

— А що тут написано?

Ірка, як більшість її ровесників зі свого середовища, на той час була байдужою до таких цяцьок. Тим паче, аж надто абстрактними видавалися слова «здєлка», «ґешефт». Проте вона чемно подякувала і понуро побрела додому. Там на неї чекали материнські прокльони і батьків ремінь. Саме від нього, а не від сутички зі слобідськими хлопчаками чи перебування в міліції на її обличчі лишилися два шрами — один на скроні, другий — над губою…

Фріда…

…Юра, дякувати Богу, вижив. Проте у нього щось зробилося з головою. Хлопець ходив по Бердичеву з дивною посмішкою, заглядав в очі перехожим і голосом, що нагадував слоняче ревіння, вищав з абсолютно щасливим виразом обличчя: «Фрі-і-і-да!»…

Ірка в'їхала в свій Бердичів і спрямувала машину на Торгову. Вона не була в рідному містечку бозна — скільки, проте замість розчулення, що охоплює людину, коли вона повертається в місця свого дитинства, замість отого «а на очах бринить сльоза», ніщо не ворухнулося в її серці. Воно було тверде як камінь.

«Це добре, — відзначила про себе Ірина. — Це ознака загартованої душі».

Однак із наближенням до Торгової її стан різко змінився. Вона відчула дикий дискомфорт: не те що їй не хотілося туди їхати, навпаки, її туди тягло, навіть засмоктувало, і дедалі важче було контролювати емоції та вчинки. Ірина згадала Фрідин дворик.

Вона знала напам'ять усі його закуточки і всіх мешканців того двору. Цей дворик снився їй регулярно, причому Ірина помітила, що його поява уві сні обов'язково провіщала якусь неприємність. Минуло чимало часу, доки вона навчилася користати з цієї взаємозалежності. Прокинувшись уранці після такого сну, вона збиралася в кулачок, готова йти в бій, хоча й не знала, з якого боку чигає небезпека. І завдяки такій готовності досить безболісно миналися сутичка, конфлікт або чергова невдача.

Цей дворик являв собою невеличкий квадратний майданчик, що його по периметру оточували чотири будиночки. Вхід сюди був через арку. Власне, це місцеві мешканці стверджували, що дворик складається з чотирьох прибудованих один до одного будинків, однак Ірці завжди здавалося, що то один будинок-химера з внутрішнім двориком і виходом через арку у зовнішній світ.

Торгова, 4 була якоюсь просторовою фантасмагорією, це був виклик архітектурній науці і законам фізики. До будинку в різних, геть неймовірних і недотичних до правил забудови місцях хаотично ліпилися незграбні флігельки, сарайчики, балкончики. Двері продлубувалися в стінах у найнеймовірніших місцях, там, де ніхто нормальний зроду їх не поставив би, і навпаки — входи-виходи замуровані там, де вони були конче необхідні. Як у всіх справжніх торговців, цей будинок був подібний до айсбергу, підземна частина якого перевищувала наземну. Нижня частина вела до міського підземного ходу, який пронизував Бердичів аж до річки Гнилоп'яті. У підземній частині будинку зосередилася величезна кількість реальних та віртуальних, які існували лише в уяві мешканців, таємних ходів. Вони, попри всі заборони й міліцейські обшуки, таки вели до міського підземелля, про яке ходили різні чутки. Одні стверджували, що то підземні ходи бердичівського кляштору, інші — що там ховали й ними провозили контрабанду євреї.