Ірина намацала ручку дверей до забороненої кімнати і прочинила їх. В обличчя війнув дивний запах, вона спершу не змогла визначити, що той запах означав — доброзичливість чи неприязнь, мир чи війну… Вона зробила крок уперед і… нога провалилася в діру. Ірина перелякалася і ледь не запанікувала. Ногу пройняв різкий біль, і вона спробувала визволити її з несподіваної пастки. Це вдалося зробити, лише пожертвувавши черевиком на високому підборі.
Ірина присіла й почала обмацувати в темряві дірку із застряглим черевиком.
Діра була досить велика, але, як і все в цьому домі, дуже химерна: одна дощечка зламана більше, друга — менше, остання стирчала над першою і боляче дряпала Ірині пальці. Вона все-таки видерла черевичок з дірки, хоча й була певна, що йому гаплик. За час «полону» в черевичок набилося повно старої шерсті. Ірина згадала, що в її торбинці є запальничка, якою можна бодай трохи освітити кімнату. Проте поки вона її витягала, з торбинки випав мобільний телефон і провалився в ту саму дірку. Ірина затамувала подих і почула, як той дзенькнув об щось металеве. Чомусь їй здалося, що це має бути великий мідний таз, у яких колись у цьому домі варили варення. Вона важко зітхнула, чиркнула запальничкою і спробувала освітити дірку, але нічого суттєвого в ній не побачила.
«Треба робити ноги, поки не пізно!» — наказала собі Ірина, натомість знову — вже вкотре за день! — вчинила нелогічно: вона прикурила сигарету і почала водити запаленою запальничкою, роззираючись по кімнаті.
Жінка посміхнулася, коли побачила, що довгий дубовий стіл, який вона пам'ятала з дитинства, і досі стоїть посеред кімнати. На стінах витанцьовували химерні тіні, Ірині навіть здалося, що вони чимось схожі на маленьких звіряток. Ті тваринки немов гасали по кімнаті і борюкались, наче цуценята: граючись, хапали один одного зубами, як лисенята, терлися носами і чухалися задньою лапою за вухом, як вовченята, вилизували шерсть, як рись, тремтіли, як кролики, морщили носики, як норки.
Їй на мить здалося, що вона чує їхні голоси: звірята гарчали, пищали, муркотіли, шипіли, і все це зливалося в якусь звукову кашу, що від неї паморочилося в голові. Та каша булькала, шипіла, шкварчала, немов потрапивши на розпечену пательню: «Ши-ши! Ши-ли-ши-ли! Шиншили! Шиншили!»
Ірина знову посміхнулася: ті звірята хором шепотіли: «Шин-ши-ли! Шин-ши-ли!» І це скидалося на перешіптування слуг у великому панському маєтку перед приїздом господаря: «Пан їде!» Або на те, як перешіптувалися мешканці середнього — земного — ярусу Торгової, 4, коли Мойсей Давидович повертався з сибірського вояжу «з товаром», тобто з хутром. Це означало, що для всього дому-древа починається новий етап життя, а точніше, нова серія життєвого серіалу. До Мойсея Давидовича почнуть ходити різні клієнти: одні, вперше потрапивши сюди, з острахом озиратимуться навсібіч, не розуміючи, куди потрапили, інші, постійні клієнти, приходитимуть пізно увечері або й поночі, щоб їх ніхто не зміг упізнати. Втім, мешканці Торгової, 4 все одно завжди знали, хто то був і що саме замовив у їхнього Мойсея Давидовича, в якого довгими зимовими вечорами світиться віконечко і стукотить швейна машинка.
Шин-ши-ли! Шин-ши-ли! — захоплено шепотіли звірятка.
Ірина пам'ятала це дивне слово з дитинства. Якось вона спитала Фріду, що воно означає, і та відказала, що точно не знає, але, здається, це якась міфічна істота з єврейського фольклору, втілення того, чого нема, але що хочеться мати.
«Киш звідси! Киш! Киш!» — точнісінько, як колись шугав її Мойсей Давидович, стала розганяти тих звірят Ірина. Ці дурні створіння почали її дратувати своєю улесливою поведінкою — вона не любила лестощів від підлеглих і сама ніколи не лестила начальству. Вона давно вже виросла зі штанців благоговіння перед тими, хто в соціальній ієрархії формально стояв вище за неї. Ця успішна бізнес-леді давно зрозуміла: в її оточенні, та й поза ним, немає нікого, хто був би морально та психологічно сильнішим за неї. Кожну людину, яку вона зустрічала — політиків чи скоробагатьків — вона бачила наскрізь своїм рентгенівським оком. І виходило, що вони переважно слабкі істоти, яких виносить на гребінь слави або влади звичайний випадок, і в своїй владі, славі, багатстві вони починають поводитися, як діти. Ірина могла програвати бої з партнерами, можновладцями, але тільки матеріально. Морально вона завжди перемагала. Для неї це була справа честі.
Щоправда, на світі був чоловік, морально сильніший за неї. Маджарян, а хто ж іще!
Читать дальше