Олександр Соколовський - Богун

Таким чином, поведінка вінницького полковника в романі говорить далеко не на його користь. Вона свідчить про те, що Богуна важко прийняти за того позитивного, а тим більше — ідеального героя (як це твердилось у згадуваних рецензіях 30-х рр.), який би представляв собою утверджуючу програму твору. Що ж це, справді, за герой? З одного боку — мужній воїн з гарячим серцем, з девізом:

«Краще з доброго коня впасти, ніж поганим конем їздити», — прекрасний організатор і полководець (пригадаймо вінницьку оборону і рятування людей з обложеного берестечківського табору), простий у побуті і взаєминах з козаками, вірний друг і товариш; а з другого — нервовий клубок, лабіринтне вмістилище сумнівів, підозр, недовір'я до дій того, хто керує визвольною боротьбою цілого народу, безсилля й нерішучості.

Весь час Богун сумнівається, не вірить, сам карається, загрожує, що буде боротися проти гетьмана, але й разу не здійснює своїх погроз: то розуміє, що не підходить час, то бачить, що нема причин для боротьби. Кожного разу його погрози залишаються погрозами, та й носять вони, так би мовити, камерний характер: їх полковник звіряє тільки своїм близьким знайомим або друзям, але в козацьку масу, в народ, про якого не раз говорить як його оборонець, з ними не йде.

Чи хотів О. Соколовський вивести Івана Богуна таким? Думається, що не хотів. Тут, либонь, маємо справу з тим явищем, яке дехто їз літературознавців називає ідеєю-помилкою: коли фактичний стан речей у творі не співпадає з суб'єктивними бажаннями автора.

Увесь наведений попереду матеріал про взаємини Богуна й Хмельницького утверджує вірність, виправданість стратегічно-тактичної лінії гетьмана і свідчить про прихильність, симпатії автора до вождя повсталого народу. Тому не має під собою найменших підстав твердження про те, що нібито О. Соколовський намагався зробити Хмельницького зрадником: адже за винятком останнього обвинувачення Богуна — в тому, що немовби гетьман утік до татар, боячись повстанців, — усі попередні автор спростовує, показує (то через розгортання подій твору, то устами своїх позитивних персонажів) їх необгрунтованість, а інколи й причини (різні плітки, розповсюджувані ворогами).

Цього останнього звинувачення письменник спеціально не спростовує, але воно, по суті, спростоване ще до його народження: в романі показано, що Хмельницький не втік до хана, в поїхав, щоб повернути орду на поле бою. Цікава і ще одна деталь: коли Богун говорить, що гетьман утік, рятуючи свою шкуру, Филон Джеджелій у це не вірить. А пригадаймо всі щирі похвали та високі оцінки на адресу мудрого гетьмана, що йдуть з уст Богуна, Нечая, Джеджелія, Кричевського та інших позитивних персонажів; пригадаймо, нарешті, авторські характеристики та любовне змалювання письменником його постаті. (Одне з них наводилося в цитаті з рецензії «Контрреволюційна кащенківщина»). Все це незаперечно свідчить про те, що Хмельницький позитивний — і навіть більш позитивний, ніж Богун, — герой роману.

Проте в образі Хмельницького не все, як кажуть, гладко, в ньому мають місце такі окремі штрихи, які не зовсім вірно характеризують цього видатного історичного діяча, які дещо дисонують і в загальному плані авторського трактування постаті гетьмана. Іноді письменник наголошує на бездіяльності та захопленні чаркою керівника повстанської армії. Це видно в епізоді Пилявського бою. Коли поляки залишили свій табір, тоді козаки безладно кинулись грабувати його, а гетьман у той час спокійнісінько «сидів собі край столу й потроху потягував мед із високого золотого келиха», не пославши навіть погоні за ворогом, давши можливість йому безборонно втекти.

Таким чином, у роботі над образами Івана Богуна та Богдана Хмельницького О. Соколовський не до кінця втримався на ґрунті реалізму. Поряд з історично правдивими рисами в цих образах є й такі риси, які порушують історичну правду, не зовсім вірно характеризують двох славних синів українського народу.

Є в «Богуні» також інші прикрі порушення історичної правди.

В сатиричному, окарикатуреному плані змальований у ньому Костка Напєрський. Якимось дуже несерйозним, поверховим постає перед читачем цей керівник визвольного руху польських хлопів, союзник Хмельницького.

Не знайшла в романі художнього втілення ідея українсько-російського єднання. Автор обмежився двома-трьома згадками про налагодження стосунків гетьмана з Москвою (наприклад, Хмельницький з задоволенням розповідає Богунові, що цар дозволив перекинути козацьке військо через Брянщину проти Радзівілла). Цей недолік роману, мабуть, зв’язаний з тією програмою, яку висловлює Богун — не звірятись на чужоземну допомогу (а саме тут письменник і не спростовує свого героя).