Олександр Соколовський - Богун

Романи й повісті О. Соколовського «Перші хоробрі», «Нова зброя», «Бунтарі», «Роковані на смерть», як уже зазначалося, мають деякі ідейно-мистецькі вади, проте загалом вони належать до кращих надбань української історичної прози довоєнного періоду. В них, написаних у революційно-романтичному плані, читач знайде багато правдиво відтворених позитивних рис народницького руху 70—80-х років.

Загальновідомо, що визвольна війна українського народу 1648–1654 років і возз’єднання України з Росією стали одною з популярних тем нашої вітчизняної літератури як дожовтневого, так і пожовтневого періодів. Про Богдана Хмельницького, славних сподвижників і помічників великого гетьмана писали Т. Шевченко, К. Рилєєв,

В. Нарежний, М. Шашкевич, Є. Гребінка, М. Костомаров, Ф. Глінка, П. Голота, С. Руданський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко та ін. Чи не найплідніше над цією темою серед письменників дожовтневого часу попрацював Михайло Старицький, присвятивши їй свої п’єси «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», повість «Облога Буші» і три великі романи — «Перед бурею», «Буря», «Біля при стані».

Треба, проте, сказати, що українська дожовтнева проза, давши ряд цікавих романів і повістей про визвольну війну, не спромоглася висвітлити її з усією глибиною і широтою. Цього вона, власне, й не могла зробити в силу історичних обставин. Крім інших причин, тут на перешкоді стояли і ті наукові джерела, якими користувалися письменники. Так, трилогія М. Старицького написана головним чином за монографією М. Костомарова «Богдан Хмельницький», не позбавленою серйозних ідейно-методологічних недоліків; повість А. Чайковського «Олексій Корнієнко», повісті й оповідання А. Кащенка, О. Островського позначені впливом буржуазно-націоналістичних концепцій М. Грушевського.

Дати всеосяжну і правдиву синтетичну картину визвольної війни стало під силу тільки радянській літературі, озброєній марксистськоленінським вченням про історію і методом соціалістичного реалізму (згадаймо хоч би п'єсу О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», повість Я. Качури «Іван Богун», романи П. Панча «Гомоніла Україна», Н. Рибака «Переяславська рада», П. Кочури «Світлий ранок»). Однак і радянські митці не зразу знайшли надійний методологічний ключ для виявлення історичної істини, для образного освоєння звитяжної боротьби українського народу проти польсько-шляхетських поневолю вачів середини X V II ст. До успішної реалізації цієї мети вони, як і радянські історики, йшли поступово, долаючи на своєму шляху серйозні труднощі й перешкоди, особливо ж опір старих буржуазнонаціоналістичних традицій та новітньої вульгарної соціології, забарвленої «ультралівими», «ультрареволюційними» фразами, опановуючи марксистську історичну методологію.

Роман О. Соколовського «Богун» (1931) був першою спробою української радянської прози по-новому осмислити визвольну війну, його доля в цьому плані є досить-таки показовою й характерною.

Скоро після виходу в світ «Богун» потрапив під шквальний вогонь критики. Б. Коваленко в статті «Нацдемівська ідеологія в історичному романі української літератури», надрукованій у журналі «За марксоленінську критику» (1932 р., № 6), кваліфікував його як витвір нацдемівщини, як твір ворожий, антирадянський, а письменникові інкримінував те, що він у позитивному плані трактує постаті Івана Богуна та Богдана Хмельницького.

Ще різкішу оцінку роман дістав у колективній рецензії І в. Ткаченка, Ів. Юрченка, Л. Чернеця під назвою «Контреволюційна кащенківщина». Найбільше обурювало «критичну бригаду» те, що О. Соколовський в привабливих тонах, малює героїзм, відвагу повсталого народу, зокрема козацтва. «А опис війська з бунчуками, літаврами, — читаємо в рецензії,— все це дано в плані ствердження «української державності», захоплення та безоглядного романтизування, фетишизації війни та «хоробрих лицарів-козаків».

Не менше обурення викликало в рецензентів і те, що поразку української армії під Берестечком О. Соколовський показав як на слідок насильного затримання гетьмана кримським ханом. Навівши довгу, цитату з першого тома «Історії України» (1932), де говориться, що Хмельницький, не бажаючи перемоги своєму війську і боячись виступу проти себе козаків, сам утік до татар, рецензенти писали: «…І от цей епізод, де яскраво виявляється контрреволюційна роль старшини й Хмельницького, показано в романі як зраду хана, бо хіба ж можна ганьбити «національну гідність і честь» (?), і на замовлення нацдемів пише автор ці рядки, як і взагалі цілий роман».