Олександр Соколовський - Богун

У роздумах, спогадах, снах Дейча відбивається його чесне, пройняте щирим прагненням служити народові життя, його добра, людяна, хоч інколи занадто інтелігентна, вразлива, здатна «переключатися» на різко відмінні психічні регістри душа.

Зібранішим, міцнішим вимальовується Яків Стефанович, хоча в повісті йому приділено уваги менше, ніж Дейчу. Зовсім за рамками твору залишився третій учасник «чигиринського бунту» Іван Бохановський.

Чи не найсимпатичнішим вийшов у повісті Михайло Фроленко — загартований революціонер і досвідчений конспіратор. Його боротьба за організацію втечі «південних бунтарів» з тюрми позначена справжнім героїзмом. Він, винахідливий і сміливий, викликає щире захоплення в Дейча і Стефановича, служить для них високим повчальним зразком. Фроленко дуже подобається і читачеві: блискуче виконуючи найрискованіші операції, він не удає з себе героя, якому невідомі труднощі, страх та інші людські слабості.

Дейча і Стефановича захоплює молодий робітник Давиденко, який потрапив до в’язниці за участь у переховуванні друкарні. Рішучий, мужній, цей вісімнадцятирічний юнак не падає духом. Наперекір встановленим порядкам, він лункою піснею «Есть на Волге утес» будить цвинтарну тишу тюрми і наснажує душі арештантів бадьорим, войовничим настроєм. Давиденко не тільки підкупляє наглядача, але й рішуче попереджує його: якщо він, Пономаренко, і надалі суворо поводитиметься з в’язнями, то буде відлупцьований лук'янівськими босяками. Образи Фроленка і Давиденка надають повісті «Бунтарі» героїчно піднесеного духу, утверджують красу революційної романтики, мужності, витривалості. Через них О. Соколовський наголосив на необхідності поєднання революційної інтелігенції з робітничим Класом, на тому поєднанні, яке стало фактом пізніше — в третій період визвольного руху в Росії.

Сюжетні події роману «Роковані на смерть» відбуваються у Петербурзі через три роки після розгрому «Народної волі» і передають історію підготовки революційною підпільною організацією вбивства Олександра III та страту-царизмом її п’яти найвизначніших представників— Шевирьова, Ульянова, Осипова, Андрєюшкіна, Генералова (8 травня 1887). У ньому з тонким відчуттям історичної дійсності показана та задушлива атмосфера, та тяжка обстановка, яка склалася в середині 80-х років і сама штовхала революційно настроєну молодь до терору.

В умовах розгулу білого терору, шпигунства, спаду революційноїхвилі й громадської активності, навіть передова студентська молодь деморалізується, в її гарячих головах бродять, як примари, різні думки та настрої.

Енергійний, діяльний Петро Шевирьов, який досі активно працював у різних студентських гуртках та організаціях, приходить до болючого для самого себе висновку: зараз займатися революційновиховною роботою не час, неможливо. До його думки схиляється і студент-поляк Юзеф Лукашевич, який, хоча й читав твори Маркса й Енгельса, але подібно до свого друга Шевирьова, соціал-демократом не став. Обидва вони вирішують, що справжні борці повинні зараз на білий терор самодержавства відповісти нещадним червоним терором. Закоханого в науку Олександра Ульянова, як і сина незаможного донського козака студента Василя Генералова та соціалдемократично настроєного Говорюхіна, пориває до пропагандистської роботи серед робітників, а гарячкуватий студент-кубанець Андреюшкін марить бунтами і погромами.

Усіх цих людей, різних поглядів та орієнтацій, Шевирьов об’єднує в терористичну групу, яка ставить перед собою завдання розправитися з царем. Вона посилено готує свій терористичний акт, але охранці вдається заздалегідь викрити її і знищити.

Герої роману, як і раніш розглянутих творів О. Соколовського про народництво, відзначаються високо розвиненими громадськими почуттями, здатністю поступитись власними інтересами в ім’я суспільних справ, самовідданістю й особистою мужністю в боротьбі за волю.

За винятком трьох боягузів — Канчера, Гаркуна, Волохова, які видали поліції таємниці, групи, — всі молоді революціонери і на слідстві, і під шибеницею поводяться стійко, твердо. Навіть пригнічений негідним вчинком трьох зрадників, провалом організації, вимучений тяжкою недугою Петро Ш евирьов, дивлячись на спокійного, мужнього Сашу Ульянова, знаходить у собі сили, щоб гордо прийняти смерть, не показати ворогам своєї пекучої душевної муки.

Однак при всіх цих високих морально-політичних якостях молоді революціонери, показує автор, приречені. Не вдалось їм підняти і донести до перемоги над царатом гордий, але неприйнятний для народу прапор «Народної волі». Одірвані від трудящих, вони й самі передчувають свою поразку, свою неминучу загибель. І в цьому історична правда, історична гакономірність, вірно передана письменником. Уже в кінці твору, ставши після від’їзду Шевирьова в Крим керівником терористичної групи, Олександр Ульянов самокритично оглядає пройдений організацією шлях і усвідомлює її основну помилку — ізольованість, одірваність від робітничого середовища; на жаль, обставини боротьби і час не дозволяють виправити цієї помилки.