Олександр Соколовський - Богун

Малюючи найвизначніші події визвольної війни (доведені до 1651 року), О. Соколовський показав, що її рушійною силою були народні маси. В повстанській армії діють або їй допомагають козаки, посполиті, ремісники, представники нижчого духовенства. Саме вони, з величезною любов’ю виписані автором, виносять на своїх плечах весь тягар війни. Хай їх вчинки не дуже масштабні, не дуже визнач ні й помітні, але вони, показує письменник, пройняті щирістю, самовідданістю, справжнім патріотизмом і героїзмом.

Щоб допомогти гетьманові підготуватися (виграти час) до Пилявського бою, старий сивоусий козак Панас і підліток — посполитий Максим, рискуючи власними головами, пробираються з перехопленим листом зрадника Забуського у ворожий табір і забезпечують успіх задуманої Хмельницьким операції. Під спаленим окупантами рідним Корсунем коваль Приндяк не думає про смерть, а кидається в найнебезпечніші місця гарячого бою і бере в полон коронного гетьмана Потоцького, Навіть у трагічно тяжких умовах Берестечківської кривавої січі, коли військо залишилося без гетьмана, а полохлива частина старшини почала перекидатися в польський стан, Кремезний, Панас, Максим тримаються бадьоро і своїми піснями піднімають настрій у козаків. Оточені на невеличкому острівку, вони обороняються до останньої можливості і чесно кладуть свої голови в бою, але не здаються ворогові.

Олександр Соколовський не ідеалізує народ, а дивиться на нього тверезими очима письменника-реаліста. В повстанській армії є також окремі шкурники, які дбають не про долю батьківщини, а про самих себе. Різким моральним контрастом до Максима виступає в романі Петро. Вони обидва посполиті магната Вишневецького, обидва втекли від свого свавільного пана в лави повсталого народу. Але тут поводяться по-різному: Максим воює, а Петро мародерствує та ще й хвалиться своєму товаришеві, що придбав під Пилявою багато золота, срібла і заховав усе це багатство, щоб потім, купивши маєток, стати паном.

Прагненням бути ближче до історичної правди позначене в романі також зображення повстанської армії в цілому. О. Соколовський показує, як в ході війни ця армія, зростаючи кількісно, організовувалась, обстрелювалась, збагачувалась бойовим досвідом. Щоб відчути цей висхідний процес, досить порівняти описи війська Богдана Хмельницького під Білою Церквою, Пилявою, Збаражем і Берестечком.

Правда, іноді автор занадто згущує фарби, наголошуючи на стихійності, неорганізованості визвольного руху, жорстокості дій повстанців. «У своєму лютому гніві, в сліпому непереможному стихійному пориві, він (народ — М. С.) не знав жалю й милосердя. Все панське, все, що нагадувало про гнітючу неволю — мало загинути…»

Чимало уваги в романі приділено старшині, зокрема тій її частині, яка виступила на боці повсталого народу, послідовно діяла разом з ним, керувала його боротьбою. О. Соколовський уперше в українській літературі любовно і дуже виразно змалював образи Данила Нечая та Івана Морозенка. Письменник дав повну волю найтеплішим барвам своєї палітри для того, щоб яскраво передати і привабливу зовнішність, і внутрішнє благородство цих прославлених народом героїв визвольної війни. Пригадаймо симпатичну постать брацлавського полковника Нечая, його спокійно-розважливу, розумно-дотепну розповідь Богунові та бойовим друзям вінницького полковника про новини з гетьманського штабу.

Високою громадянською сміливістю і людяністю віє від образів Станіслава Кричевського та Филона Джеджелія. Посланий Хмельницьким з невеликим загоном проти міцної армії Радзівілла, полковник Кричевський виявляє багато військової мудрості, хитрощів, оперативності, особистої відваги і завдяки цьому завдає литовському гетьманові ряд дошкульних ударів, зриває його стратегічні плани.

Щоб зберегти живу силу свого загону, оточеного ворогом, поранений Кричевський наказує своїм — козакам тихо вночі вибратися з табору, а сам залишається тут. Безмежно відданий козацькій справі, він і в руках Радзівілла не схиляє перед ворогом голови, дезорієнтує його, поводиться незалежно, а перед смертю відмовляється від сповіді. Козака Максима настільки зворушує мужкя поведінка старого полковника, що він самовільно залишається з Кричевським у таборі, прислужує йому, а потім щирими сльозами оплакує його смерть.

Неабиякою мужністю пройнята і поведінка Джеджелія в оточеному берестечківському таборі. Чуючи рішучий настрій козаків видати боягузливу старшину польському командуванню, Джеджелій сам висуває пропозицію видати його одного — недавно обраного гетьмана.