Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Мушкетний залп громом прокотився під низькою стелею світлиці, і одразу ж усе заволокло густим та ядучим димом. На якусь мить навколишній світ утратив свою реальність, немов разом з розмаїттям звуків зникла і шалена круговерть, яка до цієї хвилини гарячкувала на подвір'ї. І час застиг. Щось нереальне, настільки страшне для уяви малого хлопчака, що не могло бути реальним, діялося на хуторі.

Із стану заціпеніння вивів напад задушливого кашлю, що його викликав пороховий дим, а разом з кашлем до свідомості дійшов батьків крик:

– Іване! Таку твою через таку! Не стій, у підпілля біжи, кому кажу!

Хлопчина, наляканий гуркотом бою, раптово здригнувся і прийшов до пам'яті, а вир подій закрутився перед ним з новою силою. Зовсім поряд гаркнув від несподіваного удару знайомий голос і прямісінько під ноги малому гепнулось тіло у білій вишиваній сорочці та синіх шароварах. Укрита різнобарвними візерунками вишиванка на грудях того, хто впав, надзвичайно швидко почала червоніти від темної густої крові.

– Омелько… Омелько, що ти? – одними губами прошепотів хлопчик, дивлячись на козака, який хапав широко розкритим ротом повітря і намагався долонями затулити рану. У вуха, віддаючись тихим свистом, важко вдарив другий мушкетний залп. Цього разу хлопчина лише пригнув трохи голову, дико озирнувся навсібіч і впав на коліна біля пораненого. Той намагався щось сказати, але не міг, усе ще оговтуючись від удару розжареного свинцю. Нарешті пригнув хлопчака за шию закривавленою рукою і гаряче зашепотів йому у вухо:

– Ховайся малий, ховайся! Ще, не дай Бог, кулею зачепить… Бач як воно?…

Десь неподалік пролунав різким попередженням переляканий голос матері:

– Іваночку! Сину! Боже мій милий, де ти, Іванку?

У відповідь на її крик над головою Іванка заторохкотіли до стіни кулі. Вони дірявили білені крейдою стіни, здіймали хмаринки пилу і збивали з полиць черепки, які ще мить тому були дорогим турецьким посудом. Зовсім поряд з малим впала довжезна стріла, увінчана чорним вороновим пером, з чудернацькою рихвою, [1]що не звужувалась, а навпаки, розширювалась до кінцівки і від цього була схожа на невеличку, але хижо загострену сокирку.

– Лягай на живіт і повзи! – крізь зціплені зуби просичав поранений козак.

Іванко розтер по обличчю сльози, перемішані з кров'ю, котра залишилася після руки козака, і став схожий на маленького, вкритого бойовою розкраскою друга з безмежних пустель Аравії, що їх Омелько бачив одного разу під час битви в Хотині.

– Омелько, я допоможу… Що тобі?

– Лягай і повзи! – перемагаючи біль, гримнув поранений.

– Ні… я… Я не покину! – хлопчик швиденько переповз у голови козаку і щосили потягнув того за сорочку. Потім краще вперся в дощату долівку і потягнув сильніше. Марно. З протилежного боку світлиці, там, де було розташовано ляду до підпілля, вкотре почувся істеричний крик матері:

– Іванку!.. Іваночку! Сину!.. Федоре! Його вбили! Федоре!

– Я тут, мамо, – озвався хлопчина, але пораненого не покинув. – Я зараз…

Його голос потонув у гуркоті чергового залпу. Повітря в хаті тепер стало зовсім непроглядним, лиш проблискували язики полум'я десь у кутку – очевидно, там палала обмотана просмоленим клоччям стріла або закинутий нападниками смолоскип.

Іванко ще раз напружився і потяг, аж застогнав тоненьким дитячим голосочком. Тепер Омелько теж уперся однією ногою в мостину і на цей раз зрушив з місця майже на цілу стопу. [2]Зраділий хлопчина потягнув ще дужче. Він будь-що намагався доправити Омелька до підпілля, не розуміючи, що в нього на це просто не стане сили.

А біля вікон царювало справжнє пекло. Злагоджені залпи козацьких мушкетів перейшли в безладний дріб пострілів. З вулиці долинало оскаженіле виття і крики, а з сіней нісся брязкіт шабель і приглушені лайки козаків. Судячи з усього, ті, хто намагався захопити хутір, поступово наближувалися до поставленої мети. Поблизу найдальшого від Іванка вікна хтось болісно застогнав і осів, перекидаючи накритий до вечері стіл. У черговий раз задзеленчав битий посуд.