Олександр Соколовський - Богун

Але найбільше приділив О. Соколовський уваги Богуну та Хмельницькому. Це, власне, й закономірно — вони ж головні герої роману, керівники й організатори визвольної війни. Тому й не випадково саме ці образи твору так притягнули увагу критики. Ми вже наводили зразки цієї критики 30-х років, яка дорікала письменникові за те, що він нібито зідеалізував Хмельницького і Богуна. А пізні ще дехто з критиків звинувачував романіста в тому, що він немовби протиставив цих двох історичних діячів.

Насамперед у романі чітко показано, що Богдан Хмельницький та Іван Богун високо цінують, шанують, поважають і люблять один одного, що в їх стосунках відсутні заздрощі чи особиста конкуренція. Ще на початку твору Богун каже, що він завжди вірив у Богдана, називає його найдосвідченішим і найрозумнішим серед старшини. З першими подихами визвольної боротьби Богун вирішує, що далі сидіти у Вінниці не можна, іде до Хмельницького і стає його найактивнішим помічником.

Знаючи високу відвагу, світлий розум і непідкупну чесність вінницького полковника, гетьман завжди звіряє йому свої думки, радиться з ним, залучає до розробки бойових планів, доручає найвідповідальніші операції тощо. Хмельницький щиро турбується про життя й здоров’я свого славного полковника. Схилившись над пораненим під час штурму Збаража Богуном, він з болем у серці, крізь сльози говорить: «Коли помре — другого такого вже в мене не буде…»

Отже, лінія особистих взаємин двох героїв не дає підстав для висновків про протиставлення їх письменником. Чи є в романі розходження між Богуном і Хмельницьким? Так, є. Вони виявляються в різному розумінні гетьманом та полковником стратегії і тактики ведення війни і зумовлені не розбіжністю їх політичних програм, інтересів, а відмінністю двох натур, характерів (адже обидва герої-патріоти прагнуть визволити рідну землю). Досвідчений політик і дипломат, людина спокійної, розсудливої вдачі, Хмельницький так веде війну, щоб виграти її найменшою ціною. Том у й не поспішає, хитро маневрує, враховуючи мінливі політичні ситуації, стан і поведінку ворога, свої тили, резерви, можливих союзників і противників.

Богун же — запальний, рішучий вояка — не завжди може (або найчастіше— не може) все це збагнути. Він обстою є потребу навальної дії, безоглядного наступу, і тому тактика гетьмана, особливо в часи поразок, асоціюється в його уяві із зволіканням, нерішучістю або навіть із зрадою гетьмана великій народній справі.

Але чи свідчать ці розходження про протиставлення автором Богуна Хмельницькому? Ні, не свідчать. Навіть і тому, що відчутних наслідків вони не дають, що практично Богун ніде не бореться проти Хмельницького, що жодного разу він не доводить переваг своєї тактики, що ця тактика не застосовується, а повстанська армія за тактикою гетьмана успішно громить польсько-шляхетських загарбників. Але не тільки тому. Ще більше тому — і це головне — що найчастіше позиції Богуна на ділі виявляються хибними, обурення безпідставними, а підозри непідтвердженими. *

Справа в тому, що стосунки (не особисті, а, так би мовити, офіційно службові) між Богуном і Хмельницьким розгортаються в романі дуже ускладненим (і в сюжетному, і в психологічному відношеннях) шляхом і об’єктивно грають на користь не полковника, а гетьмана. Це легко можна відчути, вдумавшись у ті прийоми, якими користується О. Соколовський при художньому втіленні цих стосунків. Адж е в більшості випадків письменник різними сюжетними ходами ніби доводить Богунові, що його «антигетьманські» настрої є помилковими або й змушує полковника визнавати це.

Уже під Корсунем позиції полковника й гетьмана розходяться: перший вважає — треба негайно і рішуче наступати; другий міркує інакше — доцільно не пертися на рожен, краще трохи зачекати: може, переляканий Потоцький сам почне відступати, тоді можна буде навально вдарити йому в спину й успішно погромити при незначній затраті своєї сили. Зразу переконати запального Богуна не так легко, проте сам хід подій «підправляє» полковника: саме так і сталось, підкреслює автор, як розраховував гетьман, причому в реалізації цього гетьманського розрахунку одну з найвідповідальніших ролей грає вінницький полковник.

Ще більше загострюються почуття Івана Богуна в час перебування повстанської армії під Білою Церквою. Хворий, він напружено думає, йому ятрять серце пекучі питання. Чого стоїть гетьман на місці? Для чого веде марне листування з короною? Чому не з’єднався з Кривоносом? Чому не громить шляхту, а вона безборонно знову запрягає народ у ярмо? Чому дозволяє катові Вишневецькому безчинствувати? Запитання, запитання, а відповідей — жодної. Богун навіть радиться з Кричевським, чи не скликати б чорну раду і не поставити всі ці питання, як і питання про обрання нового гетьмана там — перед народом. Але справа до боротьби не доходить.