Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

– Я великий хлопчик… Я не заплачу… Я не запла-а-ачу-у, – сльози покотилися проти його волі. І яка користь з того плюшевого кенгуру? Йому здалося, що пройшли роки, відколи він покинув домівку.

З парку саме повернулися діти й гуртом завалилися до кімнати, щоб посидіти на ліжку і поласувати яблуками.

– Ти плакав, дитинко, – насміхався Енді. – Ти просто маленька солодка дівчинка. За мамину спідницю трима- єшся!

– Кусай, дитя! – мовив Білл, простягаючи уже наполовину надкушене яблуко. – І не сумуй! Не здивуюся, якщо твоїй мамі покращає… якщо в неї сильний імунітет. Тато каже, пані Стефен Флегг померла б уже кілька років тому, якби не її сильний імунітет. У твоєї мами сильний?

– Звичайно, – відповів Волтер.

Він поняття не мав, що таке імунітет, але якщо він є в пані Стефен Флегг, то в мами й поготів.

– А пані Еб Соєр померла минулого тижня, а мама Сема Кларка померла на тиждень раніше, – сказав Енді.

– Вони померли вночі, – промовила Кора. – Мама каже, люди здебільшого вмирають вночі. Сподіваюся, у мене так не буде. Як то так – іти у рай у піжамі?

– Діти! Діти! Марш у ліжко! – погукала пані Паркер.

Хлопці вдали, що душать Волтера рушником, і пішли. Врешті-решт їм сподобався цей малюк. Волтер схопив Опал за руку, коли вона виходила.

– Опал, це ж неправда, що моя мама хвора, так? – благально прошепотів він. Хлопчик просто не міг дозволити собі залишитися сам на сам зі своїм страхом.

Опал була «не холодним серцем дитям», як казала пані Паркер, але не могла втриматися, щоб не налякати когось, розповідаючи погані новини.

– Вона хвора. Тітка Джен так каже … вона казала, що я не повинна тобі розповідати. Але думаю, ти маєш знати. Можливо, у неї рак.

– Невже всі повинні померти, Опал? – нова страшна ідея спала на думку Волтера, який раніше ніколи не думав про смерть.

– Звичайно, дурненький. Але вони ніколи насправді не вмирають… вони потрапляють на Небеса, – радісно відповіла Опал.

– Не всі, – додав Енді… що слухав розмову за дверима… так тихенько, як поросятко.

– А… а Небеса далеко від Шарлоттауна? – спитав Волтер.

Опал залилася сміхом.

– Ну ти й дивний! Небеса за мільйони миль звідти. Але я скажу тобі, що робити. Молися. Молитва – це добре. Якось я загубила 10 центів, а тоді помолилася й знайшла 25 центів. Ось тому я знаю!

– Опал Джонсон, ти чула, що я казала? І загаси свічку в кімнаті Волтера. Я боюся пожежі, – погукала пані Паркер зі своєї кімнати. – Він уже давно мав спати.

Опал загасила свічку й вилетіла з кімнати. Тітка Джен була добродушною, а от коли злилася…! Енді просунув голову у двері, щоб побажати добраніч.

– Хай птахи на шпалерах оживуть і виклюють тобі очі, – прошипів він.

Після цього всі справді пішли спати, відчуваючи, що наставав кінець ідеального дня, що Волт Блайт не таке вже й погане мале дитя, і завтра вони повеселяться, дражнячи його.

«Любі маленькі душі» – сентиментально подумала пані Паркер.

Незвична тиша нависла над будинком Паркерів, а за шість миль звідти в Інглсайді маленька Берта Марілла Блайт відкрила свої кругленькі карі оченята й побачила навколо щасливі обличчя й світ, у який вона щойно прийшла в ту найхолоднішу за вісімдесят сім років липневу ніч біля моря!

Волтер на самоті в темряві так і не міг заснути. Він за своє коротке життя ще ніколи не спав сам. Завжди поруч були Джем або Кен, було тепло й затишно. Маленька кімнатка заледве проглядалася, коли туди проникло бліде місячне світло, але це було гірше, аніж темрява. Картина, що висіла на стіні на відстані одного фута від його ліжка, здавалося, скоса дивилася на хлопця… картини завжди виглядають інакше при місячному світлі. Тоді можна побачити речі, які б ви ніколи не помітили вдень. Довгі мереживні фіранки нагадували силуети високих худих жінок, які сперлися на вікна з обох сторін й плакали. У будинку зовсім не було звуків… скрипу, зітхань чи шепотіння. А якщо птахи на шпалерах уже оживають і готуються викльовувати йому очі? Раптом страх настільки заполонив Волтера, що по його тілу почали бігати мурашки… а тоді один великий страх витіснив усі інші. Мама хвора. Йому довелося повірити в це, оскільки те, що сказала Опал – правда. Можливо, мама помирає. Можливо, мама померла! І вже не можна буде прийти додому до мами. Волтер уявив собі Інглсайд без мами!

Раптом Волтер зрозумів, що просто не може з цим змиритися. Він повинен піти додому. Просто зараз. Він повинен побачити маму, перш ніж вона… перш ніж… вона помре. Ось що мала на увазі тітка Мері Марія. Вона знала, що мама помре. З того, аби будити когось зараз чи просити відвести додому, не буде ніякої користі. Вони не відведуть його… вони з нього тільки посміються. Дорога додому – страшно довга, але він ітиме всю ніч.