Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

Він тихесенько вислизнув з ліжка й одягнувся. Узяв черевики в руки. Він не знав, де пані Паркер повісила його кашкета, але це не мало значення. Він не шумітиме… він повинен вибратися звідси й дійти до мами. Він шкодував, що не може попрощатися з Еліс… вона б зрозуміла. Через темний коридор… вниз по сходах… крок за кроком… затамувавши подих… ці сходи коли-небудь закінчаться?… усе так скрипить… ой, ой!

Волтер упустив одного черевика! Той з гуркотом покотився вниз по сходах, бамкаючись об кожну сходинку, потім перелетів через коридор і гахнувся об вхідні двері, як сигнал повного провалу для Волтера.

Волтер з відчаю притиснувся до поручнів. Усі повинні були почути цей шум… зараз позбігаються… вони не дозволять йому піти додому… Схлип відчаю застряг комком у горлі.

Здавалося, пройшло уже кілька годин, перш ніж він наважився повірити, що ніхто не прокинувся… перш ніж наважився продовжити свій обережний спуск східцями. Врешті він добрався до приступи, знайшов свого черевика й обережно повернув ручку вхідних дверей… у Паркерів дверей ніколи не замикали. Пані Паркер казала, що в них немає нічого цінного, окрім дітей, та й тих красти ніхто не хотів.

Волтер вийшов надвір… і закрив за собою двері. Він з легкістю пірнув у свої черевики й прошмигнув на вулицю: будинок знаходився на окраїні села, тож скоро він уже вийшов на дорогу. На мить його охопила паніка. Страх, що його зловлять і не дозволять піти, залишився позаду, проте тепер повернулися старі страхи темряви й самотності. Він ніколи раніше не був сам вночі. Він боявся усього світу. То був такий великий світ, у якому він здавався зовсім крихітним. Навіть холодний вологий вітер, що з’явився із сходу й дув просто йому в лице, здавалося, штовхав його назад.

Мама помирає! Волтер стримав сльози й поглянув у бік дому. Він ішов далі й далі, хоробро долаючи свій страх. Світив місяць, проте місячне сяйво освітлює все довкола, але все було таким незнайомим. Колись, коли він ішов з татком, йому здавалося, що немає нічого красивішого за дорогу в сяйві місячного світла, на яку падають тіні дерев. Але тепер ці тіні були такими чорними й різкими, наче готувалися злетіти над ним. Поля зусібіч були чужими. Дерева уже не здавалися такими приязними. Так, наче пильнували за ним… щільно оточуючи його спереду й ззаду. Двоє очиць блиснули на нього з канави, і чорний кіт неймовірних розмірів перебіг дорогу. То був кіт? Чи…? Ніч була холодна, Волтер тремтів від холоду в благенькій сорочечці, але байдуже до того холоду, якби ж то він не боявся усього навколо… тіней і таємничих звуків, безіменних речей, які можуть підкрастися лісовими доріжками, які він проминав. Він уявляв собі, що сталося б, якби він не боявся нічого… як Джем.

– Я… я просто уявлятиму, що не боюся, – вголос промовив він… і затремтів від жаху: він втратив голос у цю ніч.

Але він продовжував іти… потрібно йти, коли помирає мама. Він було впав і здер шкіру на коліні через камінь. Він якось почув, як за ним назирці котилася бричка, тож заховався за деревом, поки вона не проїхала повз, наляканий, що це лікар Паркер виявив пропажу і їде за ним. Якось він зупинився, нажаханий чимось чорним і пухнастим обабіч дороги. Він не міг пройти повз… просто не міг… але пройшов. То був великий чорний пес… Чи був то таки пес?.. але він пройшов повз. Він не наважувався бігти, щоб пес не погнався за ним. Він кинув відчайдушний погляд через плече… істота встала й побігла в протилежний бік. Волтер торкнувся маленькою засмаглою ручкою обличчя й зрозумів, що воно вкрите потом.

Зірка в небі впала перед ним, розсипаючи вогняні іскорки. Волтер пригадав, що чув якось, як стара тітка Кітті казала, що коли зірка падає, хтось помирає. То була мама? Ще не так давно йому здавалося, що він не ступить навіть кроку, але після цієї думки продовжив рух. Тепер він змерз настільки, що майже перестав боятися. Невже він ніколи не потрапить додому? Здавалося, пройшло багато годин, відколи він покинув Лоубрідж.

Пройшло три години. Він вискочив з будинку Паркерів об одинадцятій, а тепер була друга ночі. Коли Волтер опинився на дорозі, що котилася до Глена, полегшено зітхнув. Але коли він зайшов до села, будинки здавалися віддаленими й чужими. Вони забули про нього. Корова раптом заревла на нього з-за тину, і Волтер згадав, що пан Джо Різ тримав у себе дикого бика. У паніці він поспішив уперед по схилу до воріт Інглсайду. Він був вдома… ох, він був удома!

А тоді він зупинився, тремтячи, піддаючись страшному відчуттю спустошення. Він так чекав, що побачить теплі дружні вогні дому. А в Інглсайді не світилося жодне вікно!