Люсі Мод Монтгомері: Будинок Мрії Енн

© Х. Кунець, переклад українською, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

– Слава Богу, більше ніякої геометрії, і я не буду вчити її ні сама, ні когось, – сказала Енн Ширлі, із нотками помсти в голосі, засунувши потріпаний том Евкліда у велику скриню з книгами, переможно грюкнула кришкою й сіла зверху на неї, дивлячись на Діану Райт в іншому кінці горища Зелених Дахів, сірими, як ранкове небо, очима.

Горище було темним, затишним приміщенням, яке навівало мрійливий настрій – таким, яким і годиться бути горищам. Через прочинене вікно, біля якого сиділа Енн, віяв теплий, солодкий, пахучий вітер серпневого дня; надворі шуміли тополі; за ними простягалися ліси, де звивалася стежка Стежки Закоханих, і старий яблуневий сад, який далі давав рясний урожай червонобоких плодів. А понад усім здіймалися, як гори, білосніжні хмари на синьому південному небокраї. Через інше вікно виднілося вдалині синє море під білою піною хвиль – прекрасна затока Св. Лоренса, в якій, як перлина, погойдувався Абеґвейт, чиє лагідніше, солодше індіанське ім’я було давно відкинуте на користь прозаїчного імені, даного йому на Острові Принца Едварда.

Діана Райт, на три роки старша ніж тоді, коли ми її востаннє бачили, за цей час стала поважною жінкою. Але очі її були такі ж чорні й блискучі, щоки такі ж рожеві, а ямочки такі ж чарівні, як і в ті далекі дні, коли вони з Енн Ширлі в Садовому Схилі заприсяглися одна одній у вічній дружбі. На руках у неї спало маленьке створіння з чорними кучерями, два щасливих роки відоме в Ейвонлі як «Маленька Енн Корделія». Люди в Ейвонлі, звісно, знали, чому Діана назвала її Енн, але от Корделія їх збивала з пантелику. Ні в Барі, ні в Райтів ніколи не було в роду Корделій. Пані Гармон Ендрюс сказала, що, на її думку, Діана знайшла це ім’я в якомусь дешевому романі, і не розуміла, як Фред міг таке дозволити. Але Енн з Діаною тільки всміхалися одна одній. Вони знали, як Маленька Енн Корделія отримала своє ім’я.

– Ти завжди ненавиділа геометрію, – сказала Діана з усмішкою, згадуючи старі часи. – Як на мене, то ти мала б бути рада, що взагалі покінчила з вчителюванням.

– О, та мені завжди подобалося бути вчителькою, крім геометрії. Останні три роки в Саммерсайді були гарні. Пані Гармон Ендрюс сказала мені, коли я повернулася додому, що подружнє життя не сподобається мені набагато більше за вчителювання. Очевидно, пані Гармон дотримується тієї ж думки, що й Гамлет, – краще терпіти старі нещастя, ніж нарватися на нові, про які нам ще нічого невідомо.

Сміх Енн, веселий і нестримний, як і колись, з новою ноткою лагідності та зрілості, задзвенів горищем. Марілла, яка саме готувала сливове варення на кухні, почула його й всміхнулася; тоді зітхнула від думки, що тепер рідко чутиме його в Зелених Дахах. Ніщо в житті Марілли ще не приносили їй стільки радості, як те, що Енн виходила заміж за Гілберта Блайта; але в кожній радості є тінь смутку. За три роки в Саммерсайді Енн часто приїжджала додому на канікули й вихідні; але тепер можна було сподіватися хіба на візит двічі на рік.

– Не зважай на те, що каже пані Гармон, – сказала Діана, зі спокійною впевненістю жінки, яка вже чотири роки заміжня. – Звичайно, у подружньому житті є кращі й гірші періоди. Не чекай, що все завжди йтиме гладко. Але можу тебе запевнити, Енн, що це щасливе життя, якщо вийти за правильного чоловіка.

Енн видушила усмішку. Те, як Діана говорила з виглядом багатого досвіду, завжди трохи її смішило.

«Я, напевно, теж така стану за чотири роки заміжжя», – подумала вона. – «Але моє почуття гумору мене врятує».

– Вже вирішено, де ви будете жити? – спитала Діана, пригортаючи Маленьку Енн Корделію неповторним материнським жестом, який завжди наповнював душу Енн солодкими, невисловленими мріями й надіями, це відчуття було наполовину приємним, а наполовину страшним.

– Так. Це те, що я хотіла тобі сказати, коли сьогодні телефонувала, щоб тебе запросити. До речі, мені все ще не віриться, що в нас в Ейвонлі тепер є телефони. Звучить так безглуздо сучасно для цієї тихої старої місцини.

– Слід дякувати Товариству вдосконалення села Ейвонлі, – сказала Діана. – Якби вони за це не взялися й не довели справу до кінця, телефонів у нас ніколи б не було. Ніхто не хотів. Стільки було сказано, що вже б будь-яке товариство втратило охоту. Але вони не відступали. Ти зробила прекрасну річ для Ейвонлі, Енн, коли заснувала те товариство. А які в нас були зустрічі! Пам’ятаєш синю залу і як Джадсон Паркер придумав малювати рекламу ліків на своєму паркані?