Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

– В яблучко. Вони в мене у валізі. А ще я маю для тебе листа. Зачекай, я зараз принесу.

«Дорога пані Ширлі», писала пані Петті, «нам з Марі було дуже цікаво почути про ваше весілля. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією не виходили заміж, але ми не проти, щоб інші люди так робили. Надсилаємо вам порцелянових псів. Я збиралася залишити їх вам у моєму заповіті, бо вам вони, здається, щиро сподобалися. Але ми з Марією плануємо ще довго пожити, тому я вирішила подарувати вам псів, поки ви ще молода. Не забувайте, що Ґоґ дивиться праворуч, а Маґоґ – ліворуч».

– Тільки уяви, ці премилі старі пси сидітимуть біля каміна в будинку моїх мрій, – захоплено сказала Енн. – Я такого й не чекала.

Того вечора Зелені Дахи гуділи від підготовки до наступного дня; але з настанням сутінків Енн вислизнула надвір. Вона мала здійснити невеличке паломництво свого останнього дівочого вечора й мала здійснити його наодинці. Вона пішла на могилу Метью, на маленькому кладовищі Ейвонлі в затінку тополь, і там в неї відбулося мовчазне побачення зі старими спогадами й невмирущою любов’ю.

– Який би щасливий був Метью завтра, якби був тут, – прошепотіла вона. – Але я вірю, що він знає й радіє – десь в іншому місці. Я десь читала, що «наші мертві не вмирають, поки ми про них не забуваємо». Метью ніколи не помре для мене, бо я ніколи його не забуду.

Вона залишила на його могилі квіти, які принесла зі собою, і поволі рушила вниз довгим пагорбом. Був гарний вечір, який переливався грою світла й тіней. На заході небом пливли купчасті хмари – малинові та янтарні, зі смугами зеленого неба між ними. вдалині мерехтіло призахідне море, і невпинний голос води виринав на рудуватий берег. Довкола неї, у прекрасній сільській тиші, розкинулися пагорби, поля й ліси, які вона так давно знала і любила.

– Історія повторюється, – сказав Гілберт, який приєднався до неї біля своїх воріт. – Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим пагорбом, Енн, – нашу першу прогулянку разом?

– Я в сутінках поверталася додому з могили Метью – а ти вийшов з воріт; і я проковтнула гордість і з тобою заговорила.

– І переді мною відкрилося небо, – додав Гілберт. – З тої миті я чекав завтрашнього дня. Коли я залишив тебе того вечора біля твоїх воріт і йшов додому, я був найщасливішим хлопцем на світі. Енн пробачила мені.

– Думаю, це ти мав мені вибачати. Я була невдячною негідницею – і після того, як ти врятував мені життя на ставку. Як я спочатку ненавиділа тягар від того, що я перед тобою в боргу! Я не заслуговую того щастя, що отримала!

Гілберт засміявся й міцніше стиснув дівчачу руку з його перснем. Заручний перстень Енн був кільцем з перлів. Вона відмовилася носити діамант.

– Мені ніколи не подобалися діаманти з того часу, як я дізналася, що вони не пурпурові, як я собі намріяла. Вони завжди мені нагадуватимуть про те старе розчарування.

– Але перли символізують сльози, за легендою, – заперечив Гілберт.

– Я не боюся. А сльози можуть бути й від щастя. У найщасливіші моменти мого життя на очах у мене були сльози – коли Марілла сказала, що я можу залишитися в Зелених Дахах – коли Метью подарував мені мою першу красиву сукню – коли я почула, що в тебе спала гарячка. Тому нехай будуть перли, Гілберте, і я охоче прийму життєвий смуток разом із радістю.

Але сьогодні закохані думали тільки про радість без натяку на смуток. Бо завтра їхнє весілля, і на них чекав будинок їхніх мрій на туманному, пурпуровому березі гавані Чотирьох Вітрів.

Коли Енн прокинулася вранці дня свого весілля, сонячне світло підморгувало їй через вікно над дахом веранди, а фіранки розвівав вересневий бриз.

«Яка я рада, що на мене сьогодні світитиме сонце», – подумала вона.

Вона згадала свій перший ранок у цій кімнаті, коли сонце прослизало крізь цвіт Снігової Королеви. То не було щасливе пробудження, бо воно несло зі собою гірке розчарування попереднього вечора. Але з того часу ця маленька кімната стала дорога й священна для неї через роки щасливих дитячих мрій і дівочих видінь. Сюди вона щоразу радісно поверталася після короткої відсутності; біля її вікна вона стояла на колінах тієї ночі страшної агонії, коли думала, що Гілберт помирав, і біля якого вона сиділа в мовчазному щасті у вечір своїх заручин. Не раз вона тут не спала від радості, а часом від горя; а сьогодні вона має покинути її назавжди. Відтепер це буде не її кімната; після її від’їзду її успадкує чотирнадцятилітня Дора. Іншого Енн і не бажала; кімнатка була посвячена молодості та дівоцтву – минулому, яке мало завершитися сьогодні, перед тим як почнеться нова Глава її життя – заміжжя.