Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

У Зелених Дахах кипіла робота й панувала радісна атмосфера. Діана прибула рано, з маленьким Фредом і Маленькою Енн Корделією, щоб допомогти. Деві та Дора, двійнята з Дахів, миттю забрали дітлахів у сад.

– Не дайте Маленькій Енн Корделії замазати сукню! – стривожено застерегла Діана.

– Якщо вони з Дорою, можеш не хвилюватися, – сказала Марілла. – У цій дитині більше розуму й обережності, ніж в більшості матерів, яких я знаю. Справжнє диво. Не те що інший вітрогон, якого я виховала.

Марілла всміхнулася Енн поверх курячого салату. Цілком можливо, що цього вітрогона вона любила най- більше.

– Двійнята направду гарні діти, – сказала пані Рейчел, переконавшись, що вони її не почують. – Дора така жіночна, справжня помічниця, а Деві стає дуже розумним хлопцем. Він вже не той баламут, яким був.

– Перші пів року, що він тут був, я більше ні на чому не могла зосередитися, – зізналася Марілла. – А тоді я, напевно, звикла. Він останнім часом взявся за фермерство, і хоче, щоб я йому наступного року дозволила перейняти тут справи. Може, так і зроблю, бо пан Барі не знає, чи захоче далі орендувати в нас землю, і треба шукати якийсь вихід.

– Ну, тобі пощастило з погодою на весілля, Енн, – сказала Діана, зав’язуючи об’ємний фартух поверх свого шовкового вбрання. – Кращої годі уявити, навіть якби ти її замовила в Ітоні.

– А й справді, забагато грошей з цього острова витікає в той Ітон, – обурено сказала пані Лінд. Вона мала тверді переконання щодо великих універмагів, які немов спрут пускали свої щупальця, і не упускала нагоди їх озвучити. – А що стосується їхніх каталогів, вони тепер замінили місцевим дівчатам Біблію. По неділях вони тепер вивчають їх замість Святого Письма.

– Зате ними добре забавляти дітей, – сказала Діана. – Фред і маленька Енн Корделія годинами розглядають в них малюнки.

– Я якось забавляла десять дітей без допомоги каталогів Ітона, – суворо сказала пані Рейчел.

– Ну-ну, не сваріться через каталоги, – весело сказала Енн. – Сьогодні мій день, якщо ви не забули. Я така щаслива, що хочу, аби всі були щасливими.

– Сподіваюся, твоє щастя триватиме, дитинко, – зітхнула пані Рейчел.

Вона й справді щиро на це сподівалася й вірила, але боялася, так відкрито виставляти своє щастя на показ кидало виклик Провидінню. Енн, заради її ж добра, треба було трохи втихомирити.

Але того серпневого полудня сходами, застеленими старими самородними килимками, спускалася прекрасна й щаслива наречена – перша наречена в Зелених Дахах, струнка і з блискучими очима, під серпанком дівочої фати, з руками повними троянд.

Гілберт, який чекав на неї внизу, підвів закоханий погляд. Нарешті вона була його, ця невловима Енн, за якою він так довго гнався, здобута за роки терплячого очікування. Це йому вона здалася й стала його нареченою. Чи вартий він її? Чи зможе він зробити такою щасливою, якою сподівається? Якщо він її підведе – якщо не відповідатиме її стандартам чоловіка – але тоді їхні погляди зустрілися й усі сумніви вивітрилися. Вони належали одне одному; і, що б життя для них не готувало, це не зміниться. Їхнє щастя було в руках одне одного, і вони обоє не мали страху.

Вони побралися в сонячному сяйві старого саду, у колі люблячих облич давніх друзів. Пан Аллан дав їм шлюб, а преподобний Джо проказав. Як мені назвала це пані Рейчел Лінд, «найгарнішу весільну молитву», яку вона коли-небудь чула. Пташки нечасто співають у вересні, але котрась солодко щебетала, захована на гілці, коли Гілберт з Енн повторювали свої вічні обітниці.

Енн почула її й зраділа; Гілберт теж її почув і подумав, чому не всі птахи світу з’єдналися в одній святковій пісні; Пол почув її й пізніше написав про неї вірш, який згодом викликав найбільше захвату в його першій збірці поезій; Шарлотта почула її й була переконана, що це добрий знак для її улюбленої пані Ширлі. Пташка співала до кінця церемонії, а тоді видала один веселий завершальну трель. Старий сіро-зелений будинок ще не знав щасливішого дня. Прозвучали всі старозавітні жарти, яким годиться прозвучати на весіллі, і всі вони здавалися свіжими й дотепними, ніби ніхто ніколи не чув їх раніше. Панували радість і сміх; а коли Енн з Гілбертом відбували, щоб встигнути на поїзд, з Полом в ролі кучера, двійнята вже стояли напоготові з рисом і старими черевиками, у киданні яких Шарлотта Четверта і пані Гаррісон взяли активну участь. Марілла стояла біля воріт і дивилася вслід екіпажу, поки той не зник з очей в кінці дороги, вздовж якої ріс золотушник. Енн обернулася, щоб помахати на прощання. Вона поїхала – Зелені Дахи більше не були її домом; Обличчя Марілли посіріло й постаріло, коли вона повернулася в будинок, який Енн чотирнадцять років, навіть у час своєї відсутності, наповнювала світлом і життям.