Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

© Т. Багай, переклад українською, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

То був погожий яблунево-зелений травневий вечір, і в Гавані Чотирьох Вітрів, поміж її темними берегами, відбивалися хмари золотавого призахідного неба. Море, скорботне навіть навесні, моторошно стогнало понад дюнами, але пустотливий веселий вітерець пронизував, посвистуючи, червону дорогу, уздовж якої в напрямку селища Глен Сент Мері простувала спокійна, поважна постать панни Корнелії. Панну Корнелію по праву можна було б називати «пані Еліот», адже вона вже тринадцять років була заміжня за паном Маршалом Еліотом, але досі більшість людей зверталися до неї «панна Корнелія». Це ім’я було дороге для її давніх друзів, і з-поміж них лише одна людина презирливо відкинула його. Сьюзан Бейкер, сивочола й похмура віддана служниця родини Блайтів з Інглсайду, ніколи не втрачала нагоди називати її «пані Еліот» так підкреслено ущипливо, ніби воліла сказати: «Ти хотіла стати пані, тож і будеш пані, так тобі й треба».

Панна Корнелія йшла до Інглсайду, щоб навідати пана та пані Блайт, які щойно повернулися додому з Європи. Їх не було три місяці, відколи в лютому вони вирушили на відомий медичний конгрес у Лондоні, і панна Корнелія страшенно хотіла обговорити події, що відбулися в Глені за час їхньої відсутності. Для початку хоча б те, що в будинку пастора оселилася нова сім’я. Та яка то була сім’я! Згадавши про них по дорозі, панна Корнелія встигла кілька разів несхвально похитати головою.

Сьюзан Бейкер та Енн, у минулому відома як Енн Ширлі, побачили її, сидячи на великій веранді Інглсайду й насолоджуючись чарами сутінкового сяйва, солодким співом сонних вільшанок, що посвистували поміж кленового віття, і танцем нарцисів, які розвівалися на вітрі побіля старої яскраво-червоної цегляної стіни.

Енн сиділа на сходах, обхопивши руками коліно, і в цих легких сутінках виглядала настільки по-дівчачому, наскільки лиш може собі дозволити багатодітна мати; а її прекрасні сіро-зелені очі, звернені в бік дороги з гавані, були як завжди сповнені невгамовного іскорки мрії. Позаду неї, у гамаку, згорнулася Рілла Блайт – пухкеньке, вгодоване дитя шести років, наймолодша з інглсайдських дітей. Вона мала кучеряве руде волосся й карі очі, зараз так міцно стиснуті, що навколо аж залягли кумедні маленькі зморшки – ось так Рілла завжди спала.

Ширлі, котрого в сім’ї знали як «маленького смаглявого хлопчика», спав на руках у Сьюзан. У нього було каштанове волосся, темно-карі очі й смаглява шкіра з дуже рум’яними щічками, і до нього Сьюзан відчувала особливу любов. Енн довго не могла стати на ноги після його народження, тож Сьюзан дбала про дитинча з такою нестримною ніжністю, якої в неї не викликав ще ніхто з дітей, хоч якими дорогими її серцю вони були. Лікар Блайт казав, що, якби не вона, Ширлі б не вижив.

– Я дала йому життя так само як і ви, пані Блайт, люба, – любила повторювати Сьюзан. – Він так само моє дитя, як і ваше.

І справді, саме до Сьюзан Ширлі завжди біг, щоб вона поцілувала набиті ґулі, заколисала до сну й захистила від заслуженого прочухана. Сьюзан сумлінно шмагала усіх решту дітей Блайтів, коли вважала, що це потрібно для їхнього блага, але Ширлі вона ніколи не шмагала і його матері не дозволяла цього робити. Одного разу, коли лікар Блайт його відшмагав, Сьюзан була страшенно обурена.

– Цей чоловік відшмагав би й ангела, пані Блайт, люба, – гірко заявила вона й після того кілька тижнів не пекла для бідолашного лікаря пирогів.

На час відсутності подружжя Блайтів вона забрала Ширлі зі собою в будинок свого брата, у той час, як решта дітей поїхали до Ейвонлі, і ті три блаженні місяці він цілковито належав лише їй. Однак Сьюзан була дуже рада повернутися до Інглсайду, де всі любі її серцю люди були поряд. Інглсайд був її світом, у якому їй належала верховна влада. Навіть Енн рідко ставила під сумнів її рішення – на превелике обурення пані Рейчел Лінд і Зелених Дахів, яка похмуро говорила Енн під час кожного свого візиту до Чотирьох Вітрів, що вона дає Сьюзан аж надто багато волі й колись про це пошкодує.