Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

© Б. Синякевич, переклад українською, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

– Який чистий місяць сьогодні на небосхилі, – промовила Енн Блайт сама до себе, йдучи садом Райта до вхідних дверей дому Діани, біля яких цвіла черешня, чиї пелюстки підхопив солоний бриз у повітрі.

Вона зупинилася на мить, аби кинути оком на пагорби та ліси, які так полюбилися їй ще зі старих-добрих часів. Рідне Ейвонлі! Глен Сент Мері уже давно став для неї рідною домівкою, проте було в Ейвонлі щось таке, чого в Глен Сент Мері ніколи не зустріти. Тіні минулого чекали на неї за кожним поворотом… Її вітали поля, якими вона колись блукала… Навколо неї луною не стихали спогади про солодке життя, де усе навколо… кожна місцина, на яку вона кидала погляд, берегла в собі милі спогади. Тут був сад з привидами, тут і там минулого року розквітали всі троянди. Енн завжди любила повертатися додому – до Ейвонлі, навіть зараз, хоч і привід для цього візиту був сумний. Вони з Гілбертом приїхали на похорон його батька, Енн залишилася ще на тиждень. Марілла та пані Лінд просто не могли відпустити її так швидко.

Її стареньку кімнатку з верандою та трикутною дахівкою завжди тримали до її приїзду, тож коли Енн зайшла до кімнати, виявилося, що пані Лінд поставила великий домашній весняний букет… Щойно Енн занурила обличчя в розмаїття квітів, їй здалося, наче він зберіг увесь аромат незабутніх років. Та колишня Енн чекала на неї тут, а всі старі, дорогі радощі таїлися глибоко в серці. Кімнатка з верандою обплітала її своїми руками, огортаючи… оповиваючи її. З любов’ю вона оглядала стареньке ліжечко, яке пані Лінд обсипала яблуневим листям, бездоганні подушки з вишитим пані Лінд мереживом, плетені Маріллою килими на долівці… і дзеркало, в яке колись дивилося личко маленької сирітки з чистим дитячим чолом, яка давним-давно проливала сльози в першу ніч перебування тут. Енн уже й забула, що вона – щаслива мати п’ятьох дітей… Сьюзан Бейкер знову в’язала свої чудернацькі черевики в Інглсайді. Вона знову була Енн із Зелених Дахів.

Коли пані Лінд зайшла до кімнати, несучи свіжі рушники, Енн мрійливо дивилася в дзеркало.

– От як добре, що ти знову тут, Енн. Уже дев’ять років минуло, відколи ти поїхала, а ми з Маріллою досі за тобою сумуємо. Тут уже не так самотньо, відколи Деві одружився… Міллі – то ж таке миле створіннячко! Такі солоденькі! Хоча вона така допитлива, як бурундуча! А я все одно як казала, так і казатиму, що такої, як ти – не знайдеш.

– Ох, дзеркало так просто не обдуриш, пані Лінд. Воно каже мені прямо: «Ти уже не така молода, як раніше», – гмикнула Енн.

– У тебе дуже добре збереглася фігура, – спробувала підбадьорити її пані Лінд. – Звичайно, рум’янцю в тебе завжди було мало.

– У будь-якому разі поки що в мене й натяку на друге підборіддя немає, – радісно промовила Енн. – І моя старенька кімната мене пам’ятає, пані Лінд. Я така рада… мені було б так боляче, якби я повернулася, а вона мене забула. Так чудово знову побачити місяць, що сходить над Лісом Привидів.

– Місяць на небі – наче великий золотий злиток, правда? – мовила пані Лінд, відчуваючи, наче здійснює шалений поетичний політ, і радіючи, що Марілла її не чує.

– Подивися тільки, як кінчики ялинок визирають назустріч місяцю, як березовий гай тягнеться руками до сріблястого неба. Тепер це великі дерева, а коли я сюди приїхала, вони були мацюпусінькі… Отут я справді почуваюся трохи старшою.

– Дерева – то як діти, – сказала пані Лінд. – Аж лячно стає, як швидко вони виростають, щойно ти повернешся до них спиною. Глянь-но на Фреда Райта… Йому лише тринадцять, а він уже такий високий, як його батько. У нас сьогодні на вечерю – курячий пиріг, і я ще спекла тобі лимонних бісквітів. І нічого було тобі боятися ночувати в тому ліжку. Я сьогодні провітрила простирадла… Марілла про це не знала, провітрила їх ще раз… а Міллі поняття не мала, що ми двоє їх провітрювали, то взялася провітрити простирадла третій раз. Сподіваюся, Мері Марія Блайт таки вибереться завтра… вона ж обожнює похорони.

– Тітка Мері Марія… Гілберт завжди так її кличе, хоча вона всього-на-всього кузина його тата… завжди кличе мене «Енні», – знизала Енн плечима. – А коли вона вперше побачила мене після весілля, то сказала: «Дивно, що Гілберт тебе обрав. У нього могло бути стільки красунь!» Можливо, саме тому я так її й не полюбила… знаю, Гілберт теж, але він надто відданий своїй родині, аби це визнати.