Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

– Гілберт тут надовго?

– Ні. Йому потрібно вертатися завтра ввечері. Він залишив пацієнта в критичному стані.

– О, зрозуміло. Думаю, тепер уже ніщо Гілберта в Ейвонлі не тримає, відколи минулого року відійшла його матуся. Старенький пан Блайт так і не оговтався після її смерті, йому вже не було для кого жити. Блайти завжди такими були… завжди вони надто прив’язувалися до земних речей. Сумно, що нікого з них не залишилося в Ейнволі. Файна була пара стареньких. А тоді… ще ті Слоани. Слоани – то такі Слоани, вони будуть, допоки стоятиме цей світ. Амінь.

– Та залишимо тих Слоанів, я от після вечері піду прогуляюся фруктовим садом під місячним сяйвом. Думаю, врешті-решт доведеться таки йти спати… хоча мені завжди здавалося, що спати вночі, коли так яскраво світить місяць, – просто марна трата часу. Проте я збираюся встати раненько, хочу побачити, як перші ранкові промінчики підкрадаються до Лісу Привидів. Небо стане кораловим, вільшанки виспівуватимуть пісні… Можливо, маленький сірий горобчик вмоститься на підвіконні, і можна буде споглядати, як золоте світло торкається фіалок, заливаючи їх пурпуровим кольором.

– Але кролики уже потопталися по всіх ліліях, що виросли в червні, – сумно зауважила пані Лінд, шкандибаючи сходами вниз і тихцем радіючи, що більше не доведеться говорити про місяць. Енн завжди була такою дивною. І уже не залишилося жодної надії, що вона ще це переросте.

Діана спускалася вниз стежкою назустріч Енн. Навіть у місячному сяйві можна було розгледіти, що волосся в неї й досі темне, щоки – рожеві, а очі – сяють. Проте сяйво місяця не могло приховати, що роки додали їй зайвої ваги… Та й Діана ніколи не була «худенькою» (в традиційному розумінні мешканців Ейвонлі).

– Не переживай, люба… Я ненадовго…

– Та я ж не цим переймаюся! – з докором промовила Діана. – Ти ж знаєш, я краще проведу вечір з тобою, аніж піду на ту зустріч. Здається, я ще тебе добре й не розгледіла, а ти післязавтра уже їдеш. Але брат Фреда… ти ж знаєш, ми просто мусимо прийти.

– Звичайно, я все розумію. Я забігла на хвилинку. Я йшла старою-доброю дорогою, Ді, через Джерело Дріади, Ліс Привидів, під тінями вашого старенького саду, повз Плакучу Вербу. Я навіть зупинилася, щоб помилуватися тими вербами, які, як завше, прихилилися до води. Які ж вони високі тепер!

– Як і усе навколо! – зітхнула Діана. – Ти тільки подивися на малого Фреда! Ми змінилися. Усі. Крім тебе. Ти ніколи не змінюєшся, Енн. Як тобі вдається залишатися такою стрункою? Ти тільки на мене подивися!

– Ну трохи заміжніла, звісно, – залилася сміхом Енн. – Але поки, Ді, тобі вдається уникати огрядності, як у людей середнього віку. А щодо того, що я ніяк не змінююся… ну, пані Г. Б. Доннелл з тобою б погодилася. Вона ще на похороні сказала мені, що я ні на йоту старше свого віку не виглядаю. А от пані Гармон Ендрюс посперечалася б. Вона сказала: «Лишенько, Енн, як ти постаріла!» Усе залежить від того, як на це подивитися… чи в що вірити. Я почуваюся трішечки старшою, хіба що коли переглядаю картинки в журналах. Усі ці герої та героїні надто вже молоді, як на мене. Та не зважай, Ді… завтра ми знову станемо дівчатками. Ось власне чому я до тебе й прийшла. Весь полудень і вечір ми гулятимемо нашими старими схованками – кожнісінькою з них. Прогуляємося весняними полями, пройдемося лісом, зарослим папороттю. Подивимося на ті старі знайомі й любі місця й пагорби, де знову віднайдемо нашу юність. Знаєш, весною не буває нічого неможливого. Скинемо зі себе відчуття батьківства та відповідальності й побудемо такими легковажними, як ото про мене думає пані Лінд (десь дуже глибоко в серці). Бути завжди такою розважливою – не надто весело, Діано.

– Ой, як то файно звучить! Хотілося б, але…

– Ніяких «але». Я знаю, ти зараз думаєш «А хто хлопцям вечерю зварить?»

– Не зовсім. Енн Корделія може приготувати хлопцям вечерю не гірше, аніж я, а їй лише одинадцять, – гордо промовила Діана. – Зрештою вона й так збиралася готувати. А я хотіла піти до Товариства допомоги жінкам, але піду з тобою. Це буде наче здійснення мрії. Знаєш, Енн, я багато вечорів сиділа собі й уявляла, що ми знову маленькі дівчиська. А вечерю я візьму нам в дорогу.

– І ми її скуштуємо в садку Естер Ґрей… Садок Естер Ґрей ще ж на місці, так?

– Здається, – з ноткою сумнівів відповіла Діана. – Я ніколи туди не ходила, відколи вийшла заміж. Енн Корделія вивчає багато місцин, але я завжди її застерігаю не відходити надто далеко від дому. Вона обожнює бродити лісами, а одного дня я нагримала на неї, бо вона говорила сама до себе в садку. А вона мені сказала, що говорила не сама до себе, а до квіткових духів. Пам’ятаєш, ти їй на дев’ятиріччя надіслала іграшковий чайний сервіз із крихітними бутонами троянд? Вона жодного шматочка не розбила… така обережна. Використовує сервіз, тільки коли до неї на чай приходять Троє Зелених Ельфів. А я й слова не можу з неї витягнути, хто ж вони такі. Частенько я переконуюся, Енн, що вона більше схожа на тебе, аніж на мене.