Люси Монтгомери - Енн із Інглсайду

— Який білий нині місяць у долині! — мовила собі Енн Блайт, прямуючи стежиною саду Райтів до дверей Діаниного дому. Зусібіч у солоному приморському повітрі на неї падав вишневий цвіт.

Вона зупинилася на мить, щоб оглянути віддавна любі їй ліси та пагорби. Миле Ейвонлі! Глен Святої Марії давно став їй рідним домом, проте в Ейвонлі було те, чого не могло бути в Глені. На кожному кроці Енн зустрічали її власні привиди… поля, якими вона блукала в дні свого дівоцтва, вітали її… звідусіль долинали невпинні відлуння колишнього радісного життя… із усім довкруж були пов’язані щасливі спогади. Там і тут у садах квітнули духи давно зів’ялих троянд. Енн завжди любила повертатися додому, в Ейвонлі, навіть тоді, коли привід, як і цього разу, був сумний. Вони з Гілбертом приїхали на похорон його батька й Енн іще на тиждень затрималася в Зелених Дахах. Марілла та пані Лінд не могли відпустити її так скоро.

Її колишня біла кімнатка, як завжди, чекала на неї, і першого ж вечора Енн уздріла, що пані Лінд поставила там ще й великий затишний букет весняних квітів. Енн сховала в ньому обличчя й відчула ніжний аромат незабутніх дівочих років. Тут на неї чекала та Енн, якою вона була колись. Давня глибока радість ворухнулася в її серці. Кімнатка на піддашші обіймала, захищала й пригортала її до себе. Вона з любов’ю поглянула на своє старе ліжко, на ковдру з візерунком із яблуневого листя, яку зв’язала пані Лінд, на бездоганно білі подушки, обшиті химерним мереживом, яке пані Лінд сплела гачком, на Маріллині круглі плетені килимки на підлозі, на дзеркало, що відображало колись обличчя маленької сироти з дитячим, без жодної зморшки, чолом — сироти, яка, наплакавшись, заснула тут у давню найпершу ніч. І, забувши, що вона — щаслива мати п’ятьох дітей, а в Інглсайді Сьюзен Бейкер уже вшосте в’яже загадкові крихітні черевички, Енн Блайт із Глена Святої Марії знову стала колишньою Енн із Зелених Дахів.

Отак замріяно дивилася вона в дзеркало, аж поки до кімнати зайшла пані Лінд зі стосом чистих рушників.

— Так гарно, Енн, коли ти знову вдома, будь певна. Ти поїхала дев’ять років тому, але нам із Маріллою досі тебе бракує. Хоча тут уже не так самотньо, відколи Деві женився. Міллі — чудова дівчина, а які пироги пече! Хіба лише цікава часом аж надміру. Проте я завжди казала й казатиму, що другої такої, як ти, в усьому світі нема.

— Ох, але це дзеркало безжальне, пані Лінд. Воно запевняє, що я вже не те колишнє дівча, — ледь сумовито проказала Енн.

— І все ж ти геть не зів’яла, — утішливо мовила пані Рейчел. — Колір обличчя лишився той самий… хоч ти ніколи не була рум’яна.

— Принаймні я не маю ще навіть натяку на друге підборіддя, — весело озвалася Енн. — І моя кімнатка пам’ятає мене, пані Лінд. Я цьому рада… жахливо було б, якби я повернулася й побачила, що вона геть мене забула. А місяць над Лісом Привидів так само прекрасний, як завжди.

— Наче велика золота небесна куля, правда? — мовила пані Лінд, відчуваючи, як її підхоплює вир поезії, і радіючи, що цих слів не чує Марілла.

— Погляньте на ялини супроти нього… і на берези в долині, що простягають гілля, мов руки, назустріч сріблястому небу. Тепер це великі дерева, а вони ж були молодесенькі, коли я щойно сюди приїхала. Це таки змушує мене відчувати свій вік.

— Дерева — мов діти, — відповіла пані Лінд. — Варто на мить відвернутися, як вони враз виростають. Узяти хоч малого Фреда Райта — йому лише тринадцять, а на зріст уже батька наздоганяє. На вечерю в нас пиріг із курятиною, а ще я напекла тобі лимонних тістечок. І в ліжко можеш лягати сміливо. Нині я провітрила постіль, і Марілла, не знаючи цього, провітрила її ще раз… а Міллі, не знаючи, що ми обидві вже все зробили, провітрила її втретє. Надіюся, Мері-Марія Блайт поїде завтра. Вона страшенно любить їздити на похорони.

— Тітонька Мері-Марія — Гілберт кличе її так, хоча вона лише двоюрідна сестра його батька, — щоразу називає мене «Енні», — здригнулася Енн. — А коли невдовзі після весілля вона побачила мене вперше, то заявила: «Дивно, що Гілберт обрав тебе — адже довкруж було стільки гарних дівчат». Можливо, тому я її й не люблю… і Гілберт так само, хоч він надто відданий родині, щоб це визнати.