Люсі Монтгомері: Енн із Шелестких Тополь

(Лист від Енн Ширлі, бакалавра гуманітарних наук, директорки Саммерсайдської середньої школи, Гілбертові Блайту, студентові медичного факультету Редмондського коледжу в Кінгспорті).

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд, Острів Принца Едварда,

Понеділок, 12 вересня

«Коханий,

дивовижна адреса, правда? Тобі доводилося чути щось чарівніше? „Шелесткі Тополі“ — це мій новий дім, і мені його назва дуже подобається. Як і назва Примарного провулку, хоч офіційно її не існує. Насправді він зветься — Трент-стріт, але цієї назви ніхто й не згадує, хіба зрідка в „Тижневім кур’єрі“, — і тоді люди перезираються й питають одне одного: „А це ще де?“ А це всього-на-всього Примарний провулок, хоча хтозна, чому його так називають. Я вже питала про це Ребекку Дью, та почула лише, що він завжди був Примарним провулком, і колись давно хтось розповідав, начеб тут мешкав якийсь привид. Але, запевняє вона, їй ніколи не траплялося в цім провулку нічого страшнішого за неї саму.

Проте не забігаймо наперед. Ти ще геть не знайомий із Ребеккою Дью. Але познайомишся: я відчуваю, що це ім’я незрідка виринатиме в моїх листах.

Надворі сутеніє. (До речі, яке гарне слово, коханий! Мені воно подобається значно більше, ніж „вечоріє“ — таке оксамитове, тінисте і… і СУТІНКОВЕ ). Удень я належу цьому світові з усіма його клопотами, уночі поринаю в царство сну та вічності. Зате в сутінках я вільна від одного й від іншого, і належу самій собі… і тобі. Тож цю священну годину я завжди присвячуватиму листам до тебе. Хоча нинішній лист не буде любовним. У мене таке скрипуче перо, а я не можу писати любовних листів скрипучим пером… чи надто гострим… чи тупим. Отже, ТІ листи я писатиму лиш тоді, коли в мене буде саме таке перо, як потрібно. А поки що розкажу тобі про свій новий дім та його мешканок. Гілберте, вони такі серденька!

Сюди я приїхала щойно вчора ввечері в пошуках житла. Зі мною поїхала пані Рейчел Лінд — начебто на закупи, але насправді, я впевнена, для того, щоб знайти мені добру кімнату. Попри все моє навчання в коледжі й диплом бакалавра, вона досі вважає мене юним недосвідченим створіннячком, яке треба доглядати й пильнувати.

Їхали ми залізницею, і там, Гілберте, зі мною сталася кумедна притичина. Я з тих, хто постійно, хоч-не-хоч, утрапляє в халепи, — здається; я просто притягаю їх до себе.

Це сталося тоді, коли поїзд уже підходив до нашої станції. Я підвелася і, нахилившись, щоб витягти саквояж пані Лінд (вона збиралася провести неділю в гостях у своєї саммерсайдської подруги), схопилася рукою за те, що здалося мені блискучою, відполірованою ручкою вагонного сидіння. Наступної ж миті я дістала такий сильний удар по пальцях, що ледь не завила з болю. Гілберте, те, що я прийняла за ручку сидіння, виявилося лисиною якогось пасажира! Я вочевидь розбудила його, і тепер він сердито глипав на мене. Я перепросила його, сама не своя від ганьби, і похапцем втекла з вагона. Коли я востаннє на нього озирнулася, він усе ще похмуро дивився мені вслід. Пані Лінд перелякалася, а в мене досі болить рука!

Я не сподівалася якихось труднощів у пошуках житла, бо ж кімнату директорам і директоркам саммерсайдської школи от уже п’ятнадцять років здавала така собі пані Прінгл, дружина пана Томаса Прінгла. Але з якоїсь незбагненної причини вона раптом „утомилася від пожильців“ і не схотіла мене взяти. У деяких інших пристойних місцях так само чемно відмовили. Ще кілька місць я не змогла б назвати пристойними. Цілий день ми блукали містом, і нас — принаймні мене — почали долати втома, зневіра, спека та головний біль. Я вже готова була здатися… і саме тоді з’явився Примарний провулок!

Ми зайшли до пані Бреддок, давньої приятельки пані Лінд. Вона й сказала, що мене можуть узяти до себе вдови.

— Я чула, вони мусять узяти пожильця, щоби платити Ребецці Дью. Без додаткових джерел прибутку вдови більше не зможуть її тримати. А ХТО доїтиме їхню руду стару корову, якщо Ребекка піде?

І пані Бреддок суворо глянула на мене, мовби вважала, що доїти ту корову мушу я, але нізащо не повірила б, якби я заявила, що зможу із цим упоратися.

— А що це за вдови, про яких ти кажеш? — запитала пані Лінд.

— Таж тітонька Кейт і тітонька Четті, — відповіла пані Бреддок так, наче це мав би знати кожен, включно з нетямущими бакалаврами. — Тітонька Кейт — це пані Маккомбер, удова капітана Емейзи Маккомбера, а тітонька Четті — звичайна собі пані Маклін. Але їх усі кличуть тітоньками. Вони мешкають у самісінькому кінці Примарного провулку.