Люсі Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

Поза гайком та цвинтарем — розкішна долина, яку червоною лискучою стрічкою розтинає дорога з мовби нанизаними на неї білими будиночками. Деякі долини справді розкішні… хоч і важко сказати, чому. Просто дивитися на них — уже невимовна радість. А за долиною — моя блакитна гора. Я назвала її Королем Штормів. Така вже я, що неодмінно мушу давати імена всьому довкола.

Тут, у своїй кімнатці, я зможу побути сама, коли мені цього захочеться. Знаєш, часом так приємно лишитися на самоті. За друзів мені будуть вітри, що стогнатимуть, ридатимуть і зітхатимуть довкруж башти… білі зимові вітри… зелені весняні… блакитні вітри літа й багряні вітри осені… нестримні й дикі. „Вітер бурхливий, що виконує слово Його“ [2] Біблія, Псалми 148:8, цит. за пер. І. Огієнка. — яким трепетом сповнює мене цей вірш із Біблії — мовби кожен вітер несе й мені своє послання. У дитинстві я часто заздрила хлопчикові, що полетів на крилах Північної Вітериці в тій дивовижній повісті Джорджа Макдональда. [3] Ідеться про дитячу повість шотландського письменника й священика Джорджа Макдональда (1824–1905) «На крилах Північної Вітериці» (1871). Головним її героєм є хлопчик Даймонд, що знайомиться з Північною Вітерицею і разом з нею переживає різноманітні казкові пригоди. Колись, Гілберте, і я відчиню у своїй башті вікно й випурхну з нього просто в обійми вітру… а Ребекка Дью так і не дізнається, чому тієї ночі моє ліжко лишилося неторкане.

Сподіваюся, коханий, що коли ми відшукаємо дім нашої мрії, довкруж нього теж літатимуть вітри. Цікаво, де він буде, цей незнаний дім? І коли я любитиму його більше — на світанку чи попід місячним сяйвом? Цей дім майбутнього, де в нас будуть любов, дружба, праця… і кумедні пригоди, звісно, щоб було з чого посміятися в старості. Старість! Невже й МИ колись постаріємо, Гілберте? Зараз це здається неможливим.

Із лівої шибки вікна в кутку башти мені видно дахи будинків у місті, де мені належить провести щонайменше рік. Люди, що мешкають у тих будинках, стануть моїми друзями, хоч я їх іще й не знаю. А може, і ворогами — бо ж такі, як Паї, живуть повсюди, під різними прізвищами, а на Прінглів, схоже, доведеться мені зважати. Навчальний рік у школі розпочинається завтра. Я викладатиму геометрію! Це, звісно, буде не тяжче, аніж вивчати її. Молю небеса лише, щоб серед Прінглів не виявилося математичних геніїв.

Я тут усього півдня, але почуваюся так, мовби знала вдів і Ребекку Дью все життя. Вони вже попросили мене кликати їх тітоньками, а я їх — кликати мене Енн. Ребекку Дью я назвала „панною Дью“… лише раз.

— Яка ще панна? — запитала вона.

— Дью, — смиренно відповіла я. — Адже це ваше прізвище?

— Моє, еге ж. Але мене, бачте, так давно не кликали панною Дью, що я аж навіть злякалася. Не кажіть більше так, панно Ширлі, я до того не призвичаєна.

— Добре, я запам'ятаю, Ребекко… Дью, — мовила я, щосили, проте марно намагаючись уникнути звертання на прізвище.

Пані Бреддок слушно казала, що тітонька Четті страшенно вразлива. У цьому я переконалася за вечерею. Тітонька Кейт зронила щось про „шістдесят шостий день народження Четті“ і я, мигцем зирнувши на тітоньку Четті, побачила, як вона… ні, не розридалася — це надто сильне слово для опису її стану. Вона просто сповнилася слізьми, що підступили їй до очей і потекли по щоках без найменшого зусилля чи звуку.

— Що знову сталося, Четті? — суворо запитала тітонька Кейт.

— Мені… мені ж усього шістдесят п'ять років, — відповіла тітонька Четті.

— Вибач, Шарлотто, — мовила тітонька Кейт, і знову засяяло сонце.

Кіт — великий, гарний, із золотавими очима, в елегантнім попелясто-сірім пальтечку й бездоганно білій сорочці. Тітоньки кличуть його Димком, оскільки це його ім'я, а Ребекка Дью зневажливо каже на нього „Цей Кіт“, бо її обурює й він сам, і те, що вона мусить двічі на день давати йому по шматку печінки, відчищати старою зубною щіткою його шерсть із крісла у вітальні, де він полюбляє сидіти, і розшукувати його, коли він десь вештається ночами.

— Ребекка Дью ніколи не любила котів, — розповіла мені тітонька Четті, — а Димка ненавидить особливо. Його сюди два роки тому приніс у зубах пес старої пані Кемпбелл — у неї тоді був пес. Мабуть, вирішив, що до пані Кемпбелл тягти його дарма. Таке було нещасне кошеня — усе мокре, закоцюбле, ще й кісточки зі шкіри ледь не випиналися. Найжорстокіше серце не змогло б не прихистити його. Тож ми з Кейт узяли кошеня, та Ребекка Дью нам цього не пробачила. Ми тоді повелися зовсім не дипломатично. Слід було відмовитися його брати. Не знаю, чи ви помітили, — тут тітонька Четті сторожко озирнулася на двері з їдальні до кухні, — як ми ладнаємо з Ребеккою Дью.