Люсі Монтгомері: Енн із Шелестких Тополь

Примарний провулок! Тепер мені все було ясно. Я знала, що просто мушу оселитися в удів.

— Ходімо до них негайно, — звернулася я до пані Лінд. Так лячно було затриматися бодай на секунду, щоби Примарний провулок знову не зник у країні мрій.

— Ідіть до них, та знайте: брати вас чи ні, вирішуватиме Ребекка Дью. У Шелестких Тополях усім керує вона, це я вам напевне скажу.

Шелесткі Тополі! Такого не могло бути… не могло! Я вирішила, що мені це сниться. А пані Лінд заявила, що це дуже химерна назва, як для дому.

— То капітан Маккомбер вигадав. Це був його дім. Він обсадив його тополями, і так пишався ним, хоч рідко бував удома й чи не одразу знову їхав. Тітонька Кейт увесь час нарікала, як це незручно, а ми так і не збагнули, що ж вона мала на увазі — те, що він так швидко їхав, чи те, що взагалі приїздив. Надіюся, панно Ширлі, ви зможете там влаштуватися. Ребекка Дью — неперевершена куховарка, а щодо картоплі, то справдешній геній. Коли сподобаєтеся їй, будете як сир у маслі купатися. А коли ні — то вже ні, та й квит. Я чула, тут у нас якийсь банківський клерк шукає собі кімнату, і вона, можливо, обере його. Дивно, що пані Прінгл не схотіла вас узяти. У Саммерсайді повно Прінглів та їхніх родичів. Їх тут кличуть „королівською родиною“, і ви, панно Ширлі, мусите з ними ладнати, щоб мати успіхи в тій вашій школі. Вони завжди верховодили в околиці — навіть одна вуличка тут має ім’я старого капітана Авраама Прінгла. Це справжній клан, а головують у нім дві старі дами із Кленового Пагорба. Я чула, буцім вони настроєні проти вас.

— Але чому? — вигукнула я. — Вони ж мене зовсім не знають!

— Котрийсь із їхніх далеких родичів теж домагався посади директора школи, і всі вони вважали, що він її й дістане. А її віддали вам, і та зграя задерла голови й завила. То їхня натура. Мусимо приймати їх такими, якими вони є. Слова їхні будуть медоточивими, та діятимуть вони завжди проти вас. Не хочу вас лякати, але хто попереджений — той озброєний. Сподіваюся, вам добре поведеться. Якщо оселитеся в удів, ви ж не будете проти того, щоб їсти разом із Ребеккою Дью? Бачте, вона не звичайна служниця, а далека родичка капітана Маккомбера. Коли в домі гості, вона не сідає за стіл з усіма — ТОДІ вона знає своє місце; та якщо ви оселитеся в них, Ребекка, звісно, не вважатиме вас гостею.

Я запевнила стривожену пані Бреддок, що залюбки їстиму разом із Ребеккою Дью, і потягла пані Лінд до дверей. Я МУСИЛА встигнути раніше за того клерка.

Пані Бреддок вийшла нас провести.

— Тільки глядіть, не кривдьте почуттів тітоньки Четті, добре? Її надзвичайно легко образити. Вона дуже чутлива, бідолаха. Бачте, у неї немає ТАКИХ грошей, як у тітоньки Кейт — хоч і в тітоньки Кейт їх не аж так багато. А ще тітонька Кейт страшенно любила свого чоловіка, а тітонька Четті — зовсім ні… тобто зовсім не любила свого. І не дивно! Лінкольн Маклін був старий чудило, та вона вважає, що люди винуватять її в цім. Ваше щастя, що нині субота. У п’ятницю тітонька Четті нізащо вас не взяла б. Ви радше подумали б, що це тітонька Кейт має бути забобонна — вона ж удова капітана, а мореплавці всі такі, правда? Але з них двох забобонна — це тітонька Четті, хоч її чоловік був теслею. Така гарна була свого часу, бідолаха.

Я запевнила пані Бреддок, що почуття тітоньки Четті будуть для мене священні, та вона подріботіла доріжкою слідом за нами.

— Кейт і Четті не порпатимуться у ваших речах, доки вас не буде вдома. Щодо цього вони дуже порядні. Ребекка Дью, може, і зазирне, але нікому нічого не скаже. І на вашім місці я не йшла б до парадних дверей. Ними вони користуються лише в особливих випадках. Здається, їх і не відчиняли після похорону капітана Маккомбера. Ідіть до кухонних дверей. Ключ лежить на підвіконні, під квітковим горщиком, тож якщо нікого не виявиться вдома, ви собі зайдіть і почекайте. Тільки в жоднім разі не хваліть кота, бо Ребекка Дью його не любить.

Я пообіцяла не хвалити кота; ми нарешті рушили й невдовзі вийшли до Примарного провулку. Це коротесенька бічна вуличка, за якою пролягає відкрита місцевість, а вдалині маячить розкішно гарна блакитна гора. По один бік її зовсім ніхто не живе — лише велика ділянка землі тягнеться вниз до затоки. По інший бік — будинків лише три. Перший — то звичайнісінький будинок, про нього більше й сказати нема чого. Другий — великий, солідний, похмурий особняк із червоної цегли з кам’яною облямівкою, де з мансардного даху визирають маленькі віконця, сам дах оточений залізною огорожкою, а довкруж будинку так густо купчаться ялини й сосни, що за ними ледь видно стіни. Мабуть, усередині там страхітливо темно. А третій і останній — це і є Шелесткі Тополі, що примостилися на самім розі трав’янистої вулички, до якої виходять парадні двері, і справжньої сільської дороги, уздовж якої так гарно витанцьовують тіні від дерев.