Люсі Монтгомері: Енн із Шелестких Тополь

Я помітила — і на це так утішно дивитися. Саммерсайд і Ребекка Дью можуть думати, що це вона керує Шелесткими Тополями, та в удів щодо цього своя думка.

— Ми не хотіли брати того клерка: чоловік у домі — це страшенний клопіт, та ще ми хвилювалися б, що він погано відвідує церкву. Але ми вдали, що хочемо взяти його, і Ребекка Дью заявила, що й чути про це не бажає. Я така рада, що ви оселилися тут, дорогенька. Нам буде дуже приємно куховарити для вас. Сподіваюся, ви всіх нас полюбите. Ребекка Дью має багато чудових рис. Коли п’ятнадцять років тому вона прийшла до нас, то прибирала геть не так ретельно, як тепер. Одного разу Кейт мусила написати її ім’я — „Ребекка Дью“ — на дзеркалі у вітальні, щоб показати, скільки на ньому пилу. Та це було вперше й востаннє. Ребекка Дью розуміє натяки. Сподіваюся, дорогенька, у кімнаті вам буде зручно. Можете на ніч відчиняти собі вікно. Хоча Кейт цього не схвалює, але заради пожильців і вона готова на поступки. Ми з нею спимо в одній кімнаті, тож домовилися, що однієї ночі вікно буде зачинене — для неї, а іншої відчинене — для мене. Такі дрібні суперечки завжди можна розв’язати, якщо тільки мати бажання, правда ж? Не лякайтеся, коли почуєте, як Ребекка Дью нипає вночі по кімнатах. Їй постійно щось вчувається, от вона й устає, щоби все перевірити. Мабуть, тому Ребекка й не хотіла здавати кімнату клеркові — боялася, що він заскочить її в самій нічній сорочці. Надіюся, вас не турбуватиме, що Кейт неговірка. Така вже в неї вдача. Хоч вона має, що розповісти — замолоду з капітаном цілий світ об’їздила. Я й сама хотіла б мати такі теми для розмов — та ніколи й нікуди не виїздила з нашого острова. Я часто думаю, чому все так — я люблю поговорити, а не маю про що, а Кейт має, проте не зносить балачок. Але, напевне, Провидінню це видніше.

Та хоч тітонька Четті й справді любить поговорити, [4] Гра слів: ім’я Четті (Chatty) співзвучне з англійським словом chatty — балакучий. усе це вона не проказала на одному подиху. Часом я могла докинути кілька реплік, хоч вони й не мали великого значення.

У вдів є корова, що пасеться на луці пана Джеймса Гамільтона, це трішки вгору від дороги — і Ребекка Дью ходить туди цю корову доїти. Тому вершків нам не бракує, а вранці й увечері Ребекка Дью у двері в садовій стіні передає склянку молока „Жінці“ пані Кемпбелл — для „маленької Елізабет“, котра мусить його пити за приписом лікаря. Я ще не знаю, ані хто така Жінка, ані хто така маленька Елізабет. Пані Кемпбелл — це власниця сусіднього особняка, що має назву Ялиновий Затінок.

Сьогодні я, мабуть, не засну — я ніколи не можу заснути першої ночі на новому місці… а тут іще й таке незвичне ліжко. Але нехай. Я завжди любила такі ночі, коли можна лежати й міркувати про все — теперішнє, минуле й майбутнє. Особливо про майбутнє.

Я знаю, Гілберте, це страхітливо довгий лист. Більше я тебе не мучитиму й надалі писатиму коротше. Але я так хотіла все тобі розповісти, щоб ти й собі міг уявити місце, де я тепер житиму. Місяць уже „пірнає в царство тіней“, [5] Цитата з вірша «Захід місяця» канадської поетки Емілі-Поліни Джонсон (1861–1913). тож і мій лист добігає кінця. Мушу ще написати Маріллі. Післязавтра лист прийде в Зелені Дахи, і Деві принесе його додому з пошти, і вони з Дорою сядуть обабіч Марілли, доки вона читатиме його, а пані Лінд слухатиме, затамувавши подих… Ох! Від цих слів мені так нестерпно захотілося додому. Добраніч, коханий, бажає тобі та, що є і завжди буде, найвідданіша твоя Енн Ширлі».

(Уривки з різних листів від тієї ж до того ж).

26 вересня

«Знаєш, куди я ходжу читати твої листи? До гаю через дорогу. Там є видолинок, де заростями папороті вистрибують сонячні зайчики. Уздовж нього жебонить потічок, і рядком виструнчуються молоденькі сестри-берізки, а на землі лежить порослий мохом стовбур дерева, на якому я зазвичай сиджу. І тепер, коли мені насниться особливий сон — зеленаво-золотий, із багряними прожилками, сон зі снів, — я тішитиму себе думкою, що він прийшов до мене з потаємного березового видолинку й став плодом незримого союзу найтоншої, найстрункішої із сестер та струмка, що тихенько наспівує свою переливчасту пісню. Люблю сидіти там і слухати мовчання лісу. А ти колись помічав, Гілберте, як по-різному звучить тиша — у лісі, на узбережжі, на луці… вночі й у літніх сутінках? Усі вони різні — бо різні ледь чутні нотки, що виплітають їх. Я певна, що якби навіть була сліпа й не відчувала ні холоду, ні спеки, я все одно знала б, де опинилася, лише зі звучання тиші довкола себе.