Люси Монтгомери: Енн із Інглсайду

— Певно, ім’я має все ж більше значення, ніж запевняв нас Шекспір. [2] Енн посилається на трагедію В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Не свари Енн-Корделії за бурхливу уяву, Діано. Мені завжди так шкода дітей, що не проводять кількох років у країні мрій.

— У нашій школі тепер головує Олівія Слоун, — із сумнівом проказала Діана. — Вона бакалавр гуманітарних наук, а сюди влаштувалася, щоб жити разом з матір’ю. То вона каже, що дітей слід учити спиратися тільки на факти.

— Невже це від тебе, Діано Райт, я діждала підтримки таких «слоунуватих» тверджень?

— Ні… ні! Мені Олівія не подобається. У неї такі банькаті блакитні очі, як у всіх у їхній родині. І я зовсім не проти того, щоб Енн-Корделія фантазувала. У неї це дуже мило виходить… геть як у тебе колись. А «фактів» у житті їй не бракуватиме.

— Отже, ми домовилися. Приходь о другій у Зелені Дахи — вип’ємо смородинівки — Марілла досі часом її робить, попри несхвалення пастора й пані Лінд, — покуштуємо трішки, просто щоб запалити диявольський вогник у серці.

— А пам’ятаєш, як ти споїла мене смородинівкою? — засміялася Діана. Слово «диявольський» не викликало в неї заперечень, як це неодмінно сталося б, якби його вжив будь-хто, окрім Енн. Усі знали, що Енн не має на увазі нічого такого — просто вона так висловлюється.

— Завтра ми влаштуємо справжній день спогадів, Діано. А тепер не затримуватиму тебе — онде вже Фред із бричкою. На тобі така гарна сукня.

— Фред захотів, щоб я пошила нову сукню до цього весілля. Я запевняла, що ми не можемо цього собі дозволити, відколи щойно звели нову клуню, та він заявив, буцім не хоче, щоб серед усіх тих виряджених гостей його дружина була, мов біднячка, що навіть не мала, у чому прийти. Це так по-чоловічому, правда?

— Ти говориш, наче пані Еліот із Глена, — суворо відказала Енн. — Стережися! Невже ти хотіла б жити у світі зовсім без чоловіків?

— Це було б жахливо, — визнала Діана. — Так, Фреде, я йду! Зараз! Ну, то до завтра, Енн.

Дорогою додому Енн зупинилася побіля Джерела Дріад, свого старого любого струмка. Усі розсипи її дитячого сміху, що він був увібрав колись, відлунювали й нині в хлюпоті його вод. Її колишні мрії — вона мовби знову бачила їх у чистому потічку, — старі обіцянки й потаємні звіряння… струмок зберіг їх усі, вони нуртували в його плескоті, та не було кому наслухати, крім старезних мудрих ялин у Лісі Привидів, які так довго росли, убираючи в себе ці звуки.

— Гарний день — мовби зумисне для нас, — проказала Діана. — Шкода лише, що це ненадовго — завтра, очевидно, буде дощ.

— Пусте. Ми вп’ємося його красою сьогодні, навіть якщо завтра сонце зникне за хмарами. Ми тішитимемося дружбі сьогодні, навіть якщо завтра нам доведеться розлучитися. Поглянь на ті довгі гряди золотаво-зелених пагорбів, на ті туманно-блакитні долини. Вони наші, Діано… і якщо отой найдальший пагорб значиться в реєстрах як власність Ебнера Слоуна, мені байдуже. Нині він наш… і дме західний вітер, що завжди навіває мені відчуття пригоди, і в нас буде чудова прогулянка.

І прогулянка справді вдалася чудова. Енн і Діана знову відвідали всі милі старі місця: Стежину Закоханих, Ліс Привидів, Господу Бездіяльності, Долину Фіалок, Березовий Шлях та Кришталеве Озеро. Усюди були певні зміни. Молоді берізки в Господі Бездіяльності, де так любили бавитися двоє малих дівчат, перетворилися на великі, сильні дерева; Березовий Шлях, яким давно ніхто не ходив, заріс папороттю; Кришталеве Озеро геть висохло, лишивши по собі хіба моховиту багнисту западину. Проте Долина Фіалок стояла бузкова від квітів, а дика яблуня, котру знайшов був Гілберт у лісі, вигналася й укрилася розсипом крихітних пуп’янків, багряних по краях.

Вони були без капелюхів. Коси Енн мерехтіли на сонці, мов полірований палісандр, і Діанині досі лишалися чорними та лискучими. Енн і Діана обмінювалися дружніми поглядами, сповненими тепла й розуміння. Інколи вони йшли мовчки. Енн завжди казала, що двоє людей, таких близьких за духом, як вона й Діана, можуть читати думки одне одного. Часом у їхній розмові зринали веселі й цікаві спогади: «А пам’ятаєш, як ти провалилася в сарайчик панянок Копп на дорозі Торі?» — «А пам’ятаєш, як ми стрибнули на тітоньку Джозефіну?» — «А пам’ятаєш наш літературний клуб?» — «А пам’ятаєш, як у день приїзду пані Морган ти пофарбувала собі ніс?» — «А пам’ятаєш, як ми перемовлялися спалахами свічок?» — «А пам’ятаєш весілля панни Лаванди, і які велетенські сині банти були в Шарлотти Четвертої?» — «А пам’ятаєш Спілку вдосконалення Ейвонлі?» їм здавалося, що вони майже чують відлуння власного сміху, що долинає до них крізь роки.