Люси Монтгомери: Енн із Інглсайду

— Так… і ми… я не вмію так гарно сказати, як ти, Енн… але ми не зрадили нашої «врочистої клятви», правда?

— Ніколи… і ніколи не зрадимо.

І рука Енн лягла в Діанину. Вони довго сиділи так у тиші, надто солодкій, щоб порушити її розмовою. Довгі вечірні тіні падали на траву, на квіти й на соковиті зелені луки. Сонце сідало… рожево-сіре небо блідло й темніло… весняні сутінки заволоділи садом Естер Грей, яким так віддавна ніхто не гуляв. Вільшанки пронизували вечірнє повітря свистом, що нагадував звуки флейти. Понад квітучими вишнями спалахнула велика зоря.

— Перша зоря — завжди диво, — замріяно мовила Енн.

— Я могла б сидіти тут вічно, — сказала Діана. — Мені гірко думати про те, що треба йти.

— Мені також… але ми ж лише уявили, що нам по п’ятнадцять. Тим часом на нас чекають наші сімейні обов’язки. Як пахне бузок, Діано! Тобі ніколи не здавалося, що в запахові бузку є щось не зовсім… скромне? Гілберт сміється з таких моїх слів — він любить бузок; але мені його запах нагадує щось потаємне… щось надто солодке.

— Я завжди вважала, що це заважкий аромат для дому, — відповіла Діана. Узявши в руки таріль із рештками шоколадного торта, вона пожадливо оглянула їх, похитала головою й склала таріль у кошик із виразом шляхетної самопожертви на обличчі.

— Хіба не кумедно було б, Діано, якби, вертаючись додому, ми зустріли б колишніх себе на Стежині Закоханих?

Діана здригнулася.

— Ні-і-і, Енн, це було б нітрохи не кумедно. Я й не помітила, що вже так стемніло. Таке добре уявляти вдень, але…

Вони йшли додому тихо, мовчки, ніжно взявши одна одну попід руки. За їхніми спинами багряніло призахідне сонце, а в серцях не згасала давня любов.

Тиждень, повний радісних днів, Енн завершила тим, що зранку поклала квіти на могилу Метью, а по обіді сіла на зворотний поїзд у Кармоді. Якийсь час вона пригадувала все дороге й любе серцю, що лишилося позаду, а потім, обганяючи її, думки полинули до всього любого серцю, що чекало на неї попереду. Душа її співала — вона поверталася до свого веселого дому, де кожен, переступивши його поріг, знав, що це рідний дім; де повсюди був сміх, і срібні кухлики, і фотографії, і дітлахи — малі янголята з кучерями й пухкими колінцями, — де радісно вітатимуть її кімнати; де чекають на неї стільці й сукні в шафі; де завжди святкували кожну маленьку річницю й пошепки звіряли одне одному найпотаємніше.

«Як це прекрасно — повертатися додому», — думала Енн, витягаючи з ридикюля лист від маленького Джема, який вона, так весело сміючись, із гордістю читала напередодні мешканцям Зелених Дахів — перший лист, отриманий від власної дитини. Як на семилітка, що тільки рік ходив до школи, то був цілком непоганий лист, хоч орфографія його все ще кульгала, а в одному з кутків розпливлася велика чорнильна ляпка.

«Ді плакала ридала цілу ніч бо Томі Дрю сказав що кине в огонь її ляльку. Сюзен росповідає нам наніч каски, але вона то не ви мамо. Вчора вона пустила мене знею разом полоти город».

«Як я могла бути щаслива цілий тиждень без них?» — картала себе господиня Інглсайду.

— Як добре, коли тебе зустрічають опісля мандрівки! — вигукнула Енн, зійшовши з поїзда на станції в Глені Святої Марії просто в обійми Гілберта. Вона ніколи не мала певності в тім, що Гілберт її зустріне — люди вмирали й народжувалися повсякчас, — та без цього повернення додому не видавалося їй справжнім. А який елегантний новий світло-сірий костюм був на ньому! («Добре, що я наділа цю тонку блузку з рюшами під свій коричневий костюм, хоч пані Лінд і вважала, що це безумство — вбиратися так у дорогу. Інакше я не була б така гарна для Гілберта»).

Будинок сяяв японськими ліхтариками, розвішаними на ґанку. Енн весело пробігла стежкою, обабіч якої росли нарциси, і гукнула:

— Інглсайде, я тут!

І ось вони всі були довкруж неї — сміялися, вигукували, жартували, — а позаду, як завжди, стояла усміхнена Сьюзен Бейкер. Кожне з дітей, навіть дворічний Ширлі, тримало в руках букет квітів, зібраних зумисне до маминого приїзду.

— О, яке приємне повернення додому! Увесь Інглсайд бринить щастям. І як чудово знати, що моя сім’я рада бачити мене!

— Якщо ви ще десь поїдете, мамо, — серйозно заявив Джем, — то я візьму й підхоплю апенцит.

— А як ти це зробиш? — запитав Волтер.

— Цить! — Джем крадькома штурхнув брата й зашепотів: — Це така хвороба, я знаю… але я тільки хочу налякати маму, щоб вона більше ніде не їхала.