Люсі Мод Монтгомері: Енн з Інглсайду

– Так… і ми завжди… розумієш… я ніколи не говорила так, як ти, Енн… але ми завжди дотримувалися нашої урочисто даної в минулому клятви, правда ж?

– Завжди… і назавжди.

Енн взяла Діану за руку. Вони довго сиділи в тиші, надто солодкій для слів. Великі мовчазні вечірні тіні лягали на трави, квіти та зелень лугів. Сонце опустилося, небо наливалося сіро-рожевими відтінками, а тоді блідло, ховаючись за замисленими деревами… весняні сутінки запанували в садку Естер Ґрей, де в цій порі не ступала жодна нога. Вільшанки вкраплювали у вечірнє повітря свої флейтові трелі. На небокраї з-під білих черешень з’явилася велика зірка.

– Перша зоря – то завжди диво, – мрійливо промовила Енн.

– Я б сиділа тут вічно, – відповіла Діана. – Навіть думати не хочу про те, що доведеться іти.

– Я теж… але врешті-решт ми тільки уявляли, що нам п’ятнадцять. Треба пам’ятати про сімейні обов’язки. Як пахне бузок! Діано, ти ніколи не думала, що є в ароматі бузку щось… чисте? Гілберт з того завжди сміється. Він любить бузок, а, як на мене, його пахощі зберігають у собі якийсь секрет, аж надто солодкий.

– Бузку притаманний сильний аромат, не варто його тримати вдома, – сказала Діана.

Вона взяла тарель, що залишилася, як нагадування про шоколадний торт, провела її довгим поглядом, похитала головою й поклала в кошик з благородним виразом самозречення на обличчі.

– Правда було б весело, Діано, якби зараз, по поверненню додому, ми зустрілися з нами колишніми, які біжать Стежкою Закоханих?

Діана захихотіла.

– Ні, Енн, не думаю, що то буде весело. Я й не помітила, як стемніло. Добре помріяти вдень, проте…

Вони ішли додому в тиші й любові, разом. Краса сонця позаду них кидала іскри на старі пагорби, а в їхніх серцях іскрилася стара й незабута любов.

Уранці наприкінці насиченого приємного днями тижня Енн поклала квіти на могилі Метью, а пополудні поїздом вирушила з дому Кармоді. Спочатку вона думала про старе-добре минуле, яке залишилося позаду, а тоді думками поринула вперед – туди, що любила. Її серце виспівувало всю дорогу, тому що вона поверталася додому, до радісного дому. Місця, де кожен, хто переступав через поріг, знав, що це – дім. Дім, наповнений сміхом, сріблястими кухлями, світлинами та дітьми… неоціненними кучериками та кругленькими колінками… кімнатами, які з радістю її приймуть, де на неї терпляче чекають стільці та сукні в шафі, де завжди святкують навіть маленькі річниці й пошепки звіряють маленькі секретики.

– Приємно усвідомлювати, що ти повертаєшся додому, – подумала Енн, витягуючи з гаманця лист від маленького синочка, над яким вона весело сміялася ще вечір тому, гордо читаючи його родині Зелених Дахів… перший лист, який вона отримала від своєї дитини. То був дуже гарний коротенький лист від семирічного дитинчати, який тільки рік тому пішов до школи й навчився писати, хоча й мав трішки помилок у правописі, а ще в куточку листа красувалася велика чорнильна пляма.

«Ді рьюмсала і рьюмсала усю ніч бо Томмі Дрю сказав їй що засмажить її ляльку на котлети. Сьюзан розказує нам гарні казки ввечері але вона – не ти, мамусю. Вона дозволила допомогти посіяти бурьян вчора ввечері»

«І як я могла почуватися щасливою весь тиждень, бувши так далеко від них?» – подумки докоряла собі господиня Інглсайду.

– Як добре, коли хтось зустрічає тебе наприкінці подорожі! – вигукнула вона, вискочивши з поїзда в Глен Сент Мері просто в Гілбертові обійми. Вона ніколи не могла бути певна, що Гілберт її зустріне, завжди хтось помирав чи народжувався. Та жодне повернення додому не зрівняється з тим, коли приходить він. А який чарівний на ньому світло-сірий костюм! (А як я раділа, що таки одягнула гофровану тонку блузочку з коричневою спідницею, хоча пані Лінд думала, що я з глузду з’їхала, таке одягати в дорогу. Якби не одягла, не виглядала б так гарно біля Гілберта).

Інглсайд яскраво освітлювали веселі японські ліхтарики, які повісили на веранді. Енн з радістю поглянула на дорогу, обабіч якої росли блідо-жовті нарциси.

– Інглсайд, я приїхала, – гукнула вона.

Усі одразу збіглися й оточили її… Сміх, вигуки, жарти. Сьюзан Бейкер стримано усміхалася, стоячи позаду. Кожне дитинча власноруч збирало їй букет квітів, навіть дворічний Ширлі.

– Оце ви мене зустріли! Усі в Інглсайді такі щасливі. Як приємно знати, що сім’я так рада тебе бачити!

– Якщо ти ще раз поїдеш з дому, мамусю, – урочисто промовив Джем, – Я піду і візьму апенцидит.