– Можливо, «та що ім’я, назви хоч як троянду, не зміниться в ній аромат», як казав Шекспір [1] Цитата з «Ромео та Джульєтти» В. Шекспіра в перекладі І. Стешенко, ( прим. пер .)
. Не сердься на вигадки Енн Корделії, Діано. Мені завжди так шкода дітей, які не проводять кілька років дитинства в чарівних світах.
– Наш викладач тепер – Олівія Слоан, – вагаючись, розповіла Діана. – Знаєш, вона тепер здобула ступінь бакалавра, а пішла викладати до школи, щоб бути ближче до мами. Вона каже, що дітям потрібно показувати реальний світ.
– І тепер я маю слухати, як ти переповідаєш мені всякі Слоанітниці, Діано Райт?
– Ні… ні… НІ! Вона мені анітрохи не подобається. Вона завжди витріщається своїми голубими очиськами, як уся її сімейка. Я не притлумлю мрій Енн Корделії. Вони милі… як і твої колись. Думаю, у житті вона ще не раз зіткнеться з «реальним світом».
– Тоді усе вирішено. Я спущуся до Зелених Дахів приблизно о другій, ми вип’ємо червоного смородинового вина Марілли (вона досі його робить, всупереч волі пастора й пані Лінд), просто щоб ми трішки побісилися.
– Пам’ятаєш той день, коли ти мене підсадила на це винце? – захихотіла Діана, яка могла стерпіти слівце «побіситися», тільки якщо воно лунало з вуст Енн. Усі знали, що Енн мала на увазі. То був просто її стиль.
– Завтра буде справжнісінький день спогадів, Діано. Ну… не буду тебе затримувати, ось і Фред на своїй колясці. У тебе миле платтячко.
– Фред змусив мене придбати нове до весілля. Думала, то нам не по кишені, ми ж щойно побудували нову стайню, але він сказав, що не дозволить, аби його дружина виглядала так, наче з вигнання повернулася. Навіть на вулицю не пустить, якщо хтось виглядатиме хоч трішечки краще, ніж його дружина. Це ж так по-чоловічому, скажи?
– Ти говориш як пані Елліотт у Глені, – з усією серйозністю відповіла Енн. – Бачиш цю схожість? Ти що, хотіла б жити у світі без чоловіків?
– Було б жахливо, – визнала Діана. – Так, так, Фреде, уже йду. Ох, добре вже! До завтра, Енн!
Енн затрималася біля Джерела Дріади дорогою додому. Вона так любила цей старенький потічок. Схоже, він увібрав у себе кожнісіньку трель її дитячого сміху, проніс їх у собі, а тепер видзвонював ними знову, поки вона слухала. Мрії її минулого… вона бачила, як вони віддзеркалювалися на чистій поверхні Джерела… обітниці… шепіт минулого. Потічок зберіг їх, шумів ними… проте ніхто не прислухався до того збереженого минулого, окрім старих мудрих ялиць у Лісі Привидів, які вже давно слухали ці історії.
– Який гарний день… як на замовлення, – мовила Діана. – Боюся тільки, то єдиний сонячний день тижня, завтра буде дощ.
– Не зважай. Ми впиватимемося красою цього дня сьогодні, навіть якщо завтра сонце вже не визирне з-за хмар. Ми насолоджуватимемося нашою дружбою весь день, навіть якщо завтра доведеться розлучитися. Подивися на ці просторі зелені пагорби, позолочені сонячним промінням… на ці долини, оповиті блакитним туманом. Усе це – наше, Діано… Байдуже, якщо отой пагорб вдалечині записаний на Абнер Слоан… Сьогодні він наш! Вітер дме із заходу… А в мене завжди з’являється той дух пригод, коли дме західний вітер… у нас буде чудова прогулянка!
Так і сталося. Вони пройшлися усіма місцинами: Стежкою Закоханих, Лісом Привидів, Лінивими Хащами, Долиною Фіалок, Березовою Стежкою, Кришталевим Озером. Відтоді дещо змінилося. Маленькі березові саджанці в Лінивих Хащах, де вони давним-давно розмістили будиночок для ігор, стали великими деревами; Березова Стежка – протяжна дорога, по якій давно не ступала людська нога, заросла папороттю. Кришталеве Озеро зовсім зникло, залишивши по собі хіба що порослу мохом западину. Проте Долина Фіалок і досі заливалася ліловим від фіалок, а саджанець яблуні, який Гілберт якось знайшов десь далеко в лісах, тепер розрісся у величезне дерево, всіяне маленьким малиновим цвітінням.
Вони йшли без капелюшків. Волосся Енн досі було таким блискучим, наче відполіроване червоне дерево, а Діанине – чорним, як і раніше. Вони обмінювалися веселими, теплими та дружніми поглядами, наповненими розумінням. Іноді йшли в цілковитій тиші. Енн завжди стверджувала, що такі доброзичливі люди, як вони з Діаною, вміють читати думки одна одної. Іноді вони починали розмови «а пам’ятаєш?» «А пам’ятаєш той день, коли ти провалилася в садовому будиночку Кобба на Террі Роуд?»… «А пам’ятаєш, як ми стрибали на тітку Джозефіну?»… «А пам’ятаєш наш Клуб Історій?»… «А пам’ятаєш, як до нас прийшла пані Морган, а ти замурзала носа чимось червоним?»… «А пам’ятаєш, як ми посилали одна одній сигнали свічками з вікон?» «А пам’ятаєш, як ми веселилися на весіллі панни Лаванди, і сині бантики Шарлотти?»… «А пам’ятаєш Товариство Удосконалення?» Їм здавалося, наче вибух їхнього сміху луною сягав далекого минулого.
Читать дальше