ТУСЕ, схоже, уже розпалося. Воно припинила своє існування майже одразу після заміжжя Енн.
– Вони просто не змогли далі його вести, Енн. Молодь Ейвонлі тепер – це зовсім не та молодь, що була в наші дні.
– Ти кажеш так, наче «наші дні» уже минули, Діано. Нам лише п’ятнадцять років, ми з тобою рідні душі. Повітря не наповнюється світлом, воно і є світло. Мені здається, що я наче розправила крила.
– Я відчуваю те саме, – мовила Діана, забуваючи, що ваги сьогодні вранці показали сотню і п’ятдесят п’ять фунтів. – Мені часто так кортить перетворитися на пташку, хоча б на мить. Як це, певне, чудово – літати!
Зусібіч їх оточувала краса. Неочікувані відтінки з’являлися в темряві королівства лісів, приваблюючи своїм сяйвом. Весняне сонячне проміння пробивалося крізь молоді зелені пагони. Радісні трелі заповнювали все навколо. Де-не-де траплялися низини, прогулянка якими була схожа на золоту купіль. На кожному кроці на них чекали свіжі весняні аромати… прянощі папороті… смерековий бальзам… пахощі щойно зораного поля. Там звивалася стежка, вкрита цвітом дикої вишні… старе поле, всіяне маленькими ялинками, які тільки-но почали зростати й, наче ельфи, ховалися поміж трав… струмки, ще не «надто широкі, щоб через них перестрибувати [2] Алюзія на вірш А.Е. Гусмана «With rue my heart is laden» ( прим. пе р.).
»… лісові зірочки під ялинами… молода папороть із закрученими листочками… і береза, з її кори якої якийсь вандал відламав кілька шматочків білої шкіри в кількох місцях, оголюючи нижні шари з новими відтінками. Енн так довго все роздивлялася, що Діана не могла надивуватися. Вона не бачила того, що помічала Енн… Різноманіття відтінків – від чистого кремового білого, який переростав у вишуканий золотий відтінок, що з кожним новим шаром став усе насиченішим, аж до найглибшого шару з найбагатшим коричневим відтінком, – усе показувало, що береза, така дівоча й спокійна ззовні, насправді таїла в собі дуже теплі почуття.
– У їхніх серцях палає первісний вогонь землі, – промимрила Енн.
Врешті-решт, після прогулянки проліском, де рясно росли поганки, вони вийшли на Сад Естер Ґрей. Він майже не змінився, досі наповнювався солодкими ароматами любих квітів. Там все ще цвіло багато червневих лілій, які Діана називала нарцисами. Черешні виросли, та й досі білосніжне цвітіння кружляло в повітрі. Ще можна було прогулятися серед троянд на центральній алеї, стара дамба була вщерть наповнена білим цвітом суниці, блакитними пелюстками фіалок та зеленими листочками молодої папороті. Вони влаштували пікнік, аби повечеряти на краєчку дамби, сидячи на старому камені, вкритому мохом. Позаду височіло бузкове дерево, що своїми фіолетовими знаменами загородило шлях до сонця, яке поступово заходило за небокрай. Обоє зголодніли й визнали, що куховарять вони напрочуд чудово.
– Як усе смакує на свіжому повітрі, – полегшено зітхнула Діана. – Цей твій шоколадний торт, Енн… Знаєш, у мене просто немає слів, але ти повинна поділитися зі мною рецептом. Фреду він би дуже припав до душі! Він може їсти все підряд і залишатися таким худющим. Я завжди кажу, що більше не буду їсти жодних тортів… тому що я гладшаю з кожним роком. Мене просто жахає думка, що колись я перетворюся у велику тітку Сару… Вона була така огрядна, що її доводилося штовхати, коли вона вставала. Але коли я бачу такі торти… Останній вечір зустрічі… що ж, вони, певне, усі образяться, якщо я його не скуштую.
– Як тобі цей день, сподобався?
– О, так, здебільшого. Як тоді, коли я попала в тенета кузини Фреда Генрієтти… Вона з таким захопленням розповідає про свої операції й відчуття, які її переповнювали, коли її оперували, про те, як швидко лопнув би апендицит, якби його не вирізали. «Мені наклали п’ятнадцять швів. Ох, Діано, які муки я пережила!» Принаймні їй подобається про це розповідати. І вона усе це пережила, то чому б нам не посміятися з цього зараз? Джим такий смішний був… Не знаю, чи Мері Еліс усе це сподобалося б… Ну, але один малесенький шматочок… Гірше вже не буде, я думаю… Мале-е-е-сенький шматочок тортика нічого не змінить… Він сказав дещо… У ту ніч перед весіллям він був такий наляканий, що думав уже сідати на корабель і плисти геть. Сказав, що кожен наречений почувався так само, чесно кажучи. Ти ж не думаєш, що Гілберт і Фред відчували те саме, Енн?
– Певне, що ні.
– Ось так сказав і Фред, коли я спитала. Він сказав, що переживав лишень, чи я не зміню свого рішення в останній момент, як Розі Спенсер. Але ж ніколи не можна сказати напевне, що в чоловіків на умі. Навіщо переживати про усе це зараз! Як гарно ми провели разом час пополудні! Здається, ми знову пережили стільки щасливих моментів. Якби ж ти не їхала завтра, Енн.
Читать дальше