Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

– Діано, може, ти завітаєш до мене в гості в Інглсайд цього літа? Перш ніж… ну, перед тим, як я перестану на певний час приймати відвідувачів.

– Залюбки. Проте схоже, цього літа вибратися з дому буде практично неможливо. Завжди знайдеться стільки справ.

– Ребекка Дью нарешті приїде, я цьому рада… Боюся, тітка Мері Марія також. Вона так прямо натякала на це Гілберту. Він не хоче її бачити, так само як і я… Але вона «родичка», а родичів завжди потрібно гостинно приймати.

– Можливо, я заїду взимку. Залюбки відвідаю Інглсайд знову. У тебе милий дім, Енн… і мила сім’я.

– Інглсайд гарний… і тепер він мені дуже подобається. А колись я думала, що ніколи його не полюблю. Я ненавиділа його, щойно приїхала… ненавиділа за його чесноти. То був ніж у спину моєму любому Будинку Мрії. Пам’ятаю, як жалібно казала Гілберту, коли ми його полишали: «Ми були такі щасливі там. Ніде більше ми не будемо такими щасливими». А потім на певний час цілком віддалася насолоді туги за домом. А тоді… почали проростати маленькі корінці симпатії до Інглсайду. Я боролася з цим… Справді… Та врешті-решт здалася й визнала, що полюбила його. І з кожним роком ця любов тільки зміцнювалася. Дім не надто старий… Старі будинки – сумні. Але цей не надто новий… Нові будинки якісь неотесані. А цей такий чарівний. Я люблю кожнісіньку його кімнатку. Кожен має якісь недоліки, але й чесноти теж… У кожного є щось, що вирізняє його від інших, що творить його особистість. Я люблю ці чарівні дерева на газоні. Не знаю, хто їх висадив, але щоразу, коли підіймаюся сходами, зупиняюся на сходовому майданчику… пам’ятаєш те чудернацьке вікно з широким м’яким сидінням? Отак сидиш на ньому, дивишся у вікно й кажеш: «Благослови, Боже, ту людину, яка посадила ці дерева, хто б це не був». У нас справді надто багато дерев біля будинку, але ми жодне не наважилися зрубати.

– Точно як Фред. Він молиться на ту велику вербу, що росте південніше від будинку. Вона закриває увесь вид з вікна у вітальні. Я йому скільки разів йому казала, а він тільки й відповідає: «Ти що, через якийсь вид з вікна зрубаєш це миле створіння?»… Так верба й росте… І справді миле. Ось чому ми назвали наш дім Фермою біля Самотньої Верби. Мені подобається «Інглсайд [3] «Інглсайд» дослівно перекладається «сімейне вогнище» ( прим. пер .) ». Така мила і затишна назва.

– Гілберт каже так само. Ми довго думали над назвою. Спробували кілька варіантів, але жоден не пасував. А коли натрапили на «Інглсайд», то відчули: це те, що треба. Я дуже рада, що в нас гарний та великий дім, у ньому багато кімнат… нашій сім’ї він дуже потрібен. І нашим діткам, хоч і маленьким, він теж припав до душі.

– А які вони милі, – Діана тихцем відламала ще один «шматочок» шоколадного торта. – Думаю, мої діти теж доволі гарні, але у твоїх – щось особливе… а близнята! Тут я тобі заздрю, завжди хотіла мати близнят.

– О, я б від них нікуди не ділася… Близнята – то моя доля. Але я трішки розчарована, бо ж вони не схожі… зовсім не схожі одна на одну. Нан мила, але в неї русяве волосся, карі оченята й гарна статура. Ді – татова доця, адже в неї зелені очка й руде волоссячко… кучеряве руде волоссячко. Ширлі – Сьюзан пильнувала його, як зіницю ока. Я дуже довго хворіла, коли він народився, а вона доглядала за ним так довго, що, здається, почала вважати його своїм. Вона називає його «маленький смуглявий хлопчик» і безбожно його пестить.

– А він досі такий маленький, можеш сама переконатися. Якщо він зніме одяг, ти можеш його знову одягнути, – заздрісно мовила Діана. – Джеку дев’ять, знаєш, він не хоче, щоб я його одягала. Каже, що він уже дорослий! А мені ж подобалося! Ех, якби діти не виростали так швидко.

– У мене ще ніхто до такого не дійшов… але я зауважила, що відколи Джем пішов до школи, він уже не хоче йти зі мною за руку, коли ми прямуємо селом, – зітхнула Енн. – Але і він, і Волтер, і Ширлі досі хочуть, аби я їх одягала. Волтер досі інколи робить з того цілий ритуал.

– Тобі ще за таке не варто переживати. А тепер Джекові просто не терпиться стати солдатом, коли він виросте! Солдатом! Оце фантазія!

– Я б таким не переймалася. Він про це забуде, захопиться чимось іншим. Війна – це минуле. Джем уявляє собі, що стане моряком… як капітан Джим. А Волтер, до речі, хоче стати поетом. Він не схожий на інших. Але всі вони обожнюють дерева, гратися у «Впадині», – це невеличка галявина просто внизу біля Інглсайду з чарівними стежками та струмочком. Звичайне місце, просто «впадина» для інших, а для них – цілий чарівний світ. Звичайно, вони ще ті шибеники, але не така вже й погана ватага… На щастя, любові вистачає усім. О, я така рада, що в цю ж годину завтра я вже буду в Інглсайді, розказуватиму історії на ніч своїм малюкам і справедливо похвалю Сьюзан за те, що припильнувала за квітками-черевичками та папороттю. Сьюзан добре вдається доглядати за папороттю. Ніхто не доглядає за нею краще, аніж вона. Я чесно захоплююся її папороттю… але черевички, Діано! Як на мене, вони взагалі не схожі на квіти. Але я не хочу ображати цим Сьюзан. Я намагаюся уникати цієї теми. Поки усе спрацьовувало. Сьюзан – голубонька. Просто не уявляю, що б я без неї робила. Пам’ятаю, як колись називала її «чужою людиною». Все-таки як добре знати, що ти повертаєшся додому, але й Зелені Дахи покидати важко. Тут так красиво… з тобою і Маріллою. Наша дружба завжди була такою чудовою, Діано.