Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– Назвімо це місце Веселковою Долиною, – захоплено мовив Волтер, і відтоді так воно й звалося.

За межами Веселкової Долини вітер міг бути хвацький і галасливий, та тут він завжди віяв лагідно. Тут і там понад смерековим корінням, захованим під подушками моху, долиною бігли маленькі, звивисті, ніби казкові, стежинки. Дикі вишні, які в період цвітіння вкриються імлисто-білим квітом, були розкидані по всій долині упереміш із темними смереками. Із селища через долину протікав маленький струмок із брунатними водами. Сільські будинки розташовувалися віддалік, і лише у верхньому кінці долини височіла невеличка перекошена покинута хатинка, яку називали «старим домом Бейлі». У ньому вже багато років ніхто не жив, але поросла травою кам’яна огорожа досі оточувала старий сад біля дому, де інглсайдські діти могли відшукати фіалки, ромашки й червневі лілії, котрі все ще цвіли у визначену на те пору. Здебільшого ж сад заріс кмином, що гойдався й пінився в місячному сяйві літнього вечора, наче сріблясте море.

На південь лежав ставок, а за ним безмежний простір губився серед багряних лісів – увесь, окрім високого пагорба, на якому самотньо притулився старенький сірий будиночок, що дивився вниз на долину й гавань. Хоч Веселкова Долина й була неподалік від селища, та в ній панував дух якоїсь дикої лісистості й усамітнення, який так полюбився інглсайдським дітям.

У долині було повно гарних і затишних улоговин, а найбільша з них була улюбленим прихистком дітлахів. Там вони й зібралися того вечора. В улоговині росли молоді смереки, а прямо по центру розкинулася маленька трав’яниста галявинка, що виходила на берег струмка. Понад струмком росла срібляста берізка – юне й неймовірно струнке деревце, якому Волтер дав ймення Біла Леді. На цій же галявині росли також Закохані Дерева – саме так Волтер назвав смереку й клен, які росли так близько одне до одного, що аж поспліталися гіллям. Джем повісив на них в’язку старих санних дзвіночків, які йому подарував гленський коваль, і кожен вітерець, що навідувався в улоговину, видобував з них чарівний подзвін.

– Як же чудово повернутися сюди! – вигукнула Нан. – Зрештою, в Ейвонлі немає місць настільки ж прекрасних, як Веселкова Долина!

Та зрештою і в Ейвонлі чимало місць їм також полюбилися. Візити до Зелених Дахів завжди були для них ніби свято. Тітонька Марілла була дуже добра до них, як і пані Рейчел Лінд, котра тепер на дозвіллі плела бавовняні ковдри, готуючись до дня, коли донькам Енн потрібен буде посаг. Тут також були їхні веселі друзі – діти «дядечка» Дейві й «тітоньки» Діани. Вони добре знали всі місця, які так любила їхня мати, коли була ще юною, – довгу Стежку Закоханих, яка рожевіла від цвіту шипшини у квітучу пору, завжди охайне подвір’я з усіма вербами й тополями, що росли довкола, Джерело Дріад, такий же світлий і чудовий, як колись, Озеро Сяйливих Вод і Плакуча Верба. Двійнята жили у старій кімнаті їхньої матері на піддашші, і тітонька Марілла заходила до них уночі, коли думала, що вони вже сплять, щоб помилуватися на них. Однак всі знали, що найбільше вона любить Джема.

Джем саме був зайнятий смаженням невеличкої форелі, яку щойно виловив в ставку. За піч у нього була купка червоних камінців, розкладених по колу, з розпаленим посередині вогнищем, а за кухонне приладдя йому правила стара, розплющена молотком бляшанка та виделка з одним зубцем. Однак так він уже приготував чимало чудових страв.

Лише Джем був дитиною Будинку Мрії. Усі решта народилися вже в Інглсайді. Він мав руде кучеряве волосся – точнісінько, як у матері, а ще материні щирі горіхові очі та витончений ніс і татові міцно стулені вуста, які, однак, часто розпливалися в усмішці. А ще ж він єдиний у родині мав достатньо гарні вуха, щоб догодити смаку Сьюзан. Проте зі Сьюзан у них була вічна ворожнеча через те, що вона усе ніяк не переставала називати його «маленьким Джемом». На думку тринадцятирічного Джема, це було просто обурливо. Мама тут виявилася мудрішою.

– Я вже НЕ маленький, мамо, – обурено кричав він на свій восьмий день народження. – Я СТРАШЕННО великий.

Мама зітхнула, засміялася, а тоді знову зітхнула. Відтоді вона більше ніколи не називала його «маленьким Джемом» – принаймні в його присутності.

Джем завжди був стійким і надійним хлопчиною, який ніколи не порушував своїх обіцянок. Він був неговірким. Учителі не вважали його надзвичайно обдарованим, але навчався він добре з усіх предметів. Він ніколи не приймав нічого на віру, а завжди прагнув дослідити й перевірити правдивість того чи іншого твердження самотужки. Одного разу Сьюзан сказала йому, що, коли торкнутися язиком замерзлої дверної клямки, то можна всю шкіру собі здерти. Джем негайно ж зробив це, «просто щоб перевірити, чи це так». От він і виявив, що це таки «так» ціною зраненого язика, який страшенно болів ще кілька днів. Та Джем не шкодував, що йому доводиться страждати в ім’я науки. Завдяки постійним експериментам і спостереженням він багато чого навчився, а його брати й сестри вважали, що його знання про той маленький світ довкола них – просто дивовижні. Джем завжди знав, де росли найперші й найстигліші ягоди, де сором’язливо прокидалися від зимової сплячки перші бліденькі фіалки й скільки блакитних яєчок лежить у гнізді вільшанки в кленовому гаю. Він передбачав майбутнє за пелюстками ромашок, випивав мед із червоної конюшини й визбирував усілякі їстівні корінці на березі ставка, поки Сьюзан щодня жахалася, гадаючи, що колись усі вони потруяться. Він знав, де знайти найкращу соснову живицю, що застигала блідими бурштиновими ґульками на вкритій лишайниками корі, а ще знав, де ростуть найбільші горіхи в буковому лісі довкола Гарбор-Гед і де вздовж струмка найкращі місця для ловлі форелі. Він умів імітувати голоси усіх птахів і звірів у Чотирьох Вітрах і знав, де ростуть усі дикі квіти від весни до осені.