Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– Поквапся, Нан, – закомандував Джем.

Нан підготувала бенкетну дошку – справжню дошку в прямому й переносному значеннях – з якої діти вже з’їли у Веселковій Долині чимало страв, приправлених краще за будь-які ласощі світу. Дошку перетворили на стіл, підперши її двома велетенськими, вкритими мохом каменюками. Замість скатертини розстелили газети й засервірували стіл надщербленими тарілками й горнятками без ручок, які колись викинула Сьюзан. З бляшаної коробочки, захованої поміж корінням ялини, Нан витягла хліб і сіль. Зі струмка діти пили кришталево чисте «вино Адама», та ще мали соус до риби, що складався з чистого повітря й молодечого апетиту й надавав страві божественного смаку. Сидіти у Веселковій Долині, огорнутій золотаво-аметистовими сутінками й наповненій ароматами бальзамічної ялиці та лісових трав, що цвітуть навесні, посеред блідих зірочок суничного квіту, чути шелест вітру й дзенькіт дзвіночків у тремтливих кронах дерев і їсти смажену форель із сухим хлібом – це було те, чому позаздрили б навіть сильні світу цього.

– Сідайте, – запросила Нан, коли Джем поклав на стіл блюдо з фореллю, яка апетитно шкварчала, щойно знята з вогню. – Твоя черга говорити молитву, Джеме.

– Я своє зробив, коли посмажив форель, – запротестував Джем, який терпіти не міг проказувати молитви. – Нехай Волтер говорить. Він це ЛЮБИТЬ. Але коротко, Волте. Я вмираю з голоду.

Та Волтерові так і не довелося проказувати молитву – ані довгу, ні коротку. Їх перебили.

– А хто це спускається пагорбом від дому пастора? – мовила Ді.

З тітки Марти, як усі й припускали, була погана господиня, а преподобного Джона-Нокса Мередіта недарма вважали чоловіком неуважним і дуже до всіх поблажливим. Та важко було заперечити, що в пасторському домі Глен Сент Мері, попри увесь бруд і розгардіяш, панував приємний домашній затишок. Навіть критично налаштовані гленські господині це відчували, а тому їхній осуд мимохіть ущух. Можливо, його чари частково були спричинені випадковим збігом обставин: по сірих, оббитих дошками стінах будинку вилися розкішні виноградні лози, довкола них вільно, наче давні знайомі, з’юрмилися товариські акації та ялини, а з парадних вікон відкривався прекрасний вигляд на гавань і піщані дюни. Та все це було тут і за попередника пана Мередіта, коли пасторський дім був найохайнішим, найчепурнішим і найшанованішим у Глені. Тож своїми чарами дім мав більшою мірою завдячувати новим мешканцям. Тепер у ньому панувала атмосфера веселощів і дружби, його двері завжди були для всіх відчинені, а його внутрішній і зовнішній світи немов поєдналися, взявшись за руки. Єдиним законом, яким керувались у пасторському домі, була любов.

Парафіяни пана Мередіта казали, що він розбестив своїх дітей. І, цілком імовірно, так і було. Беззаперечним було те, що сварити їх він не міг. «У них немає матері», – казав він собі, зітхаючи, коли до нього доходили звістки про якісь особливо кричущі витівки його дітей. Та він не відав нічого й про половину їхніх походеньок. Він належав до секти мрійників. Вікна його бібліотеки виходили на цвинтар, але, походжаючи туди-сюди кімнатою й роздумуючи про безсмертя душі, пастор навіть не здогадувався, що Джеррі та Карл тим часом весело граються в «довгу лозу» посеред надгробків просто в обителі похованих методистів. До пана Мередіта іноді приходило гостре усвідомлення того, що діти його були не так добре доглянуті – і фізично, і морально, – як до смерті дружини, а ще він завжди підсвідомо розумів, що й дім виглядав за господарювання тітки Марти не так, як за життя Сесілії, і їжа була вже не такою смачною. Та загалом пастор жив у світі книжок й абстракцій, а тому, хоч його одяг рідко був вичищений і хоч гленські господині з його блідого виголеного лиця й худорлявих рук зробили висновок, що він недоїдає, та насправді він зовсім не був нещасним.

Якщо цвинтар узагалі можна назвати веселим місцем, то старий методистський цвинтар у Глен Сент Мері був саме таким. Новий цвинтар, по той бік методистської церкви, був місциною охайною й сумною – таким, яким і належить бути цвинтарю, а от старий так довго перебував під ласкавою й милостивою владою Природи, що там стало дуже затишно й приємно.

З трьох боків цвинтар був оточений кам’яним муром, що поріс дереном, із хитким сірим частоколом. За ним рядком росли високі стрункі ялини з густими й запашними гілляками. Мур, зведений першими поселенцями Глена, був достатньо старий, щоб здаватися гарним. Зі щілин у ньому проростали мох і трави, навесні біля його основи майоріли фіалки, а восени він пишався цвітом айстр і золотушнику. Поміж каменями дружньо скупчувалися маленькі кущики папороті, а де-не-де виростав великий лапатий орляк.