Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– Вибір невеликий: цей цвинтар переповнений, – відповів Джеррі. – Я, гадаю, хотів би, щоб мене поховали в тому кутку біля дороги. Там я міг би чути, як повз проїжджають екіпажі й перемовляються між собою люди.

– А я б хотіла лежати в тому маленькому виярку під віттям плакучої берези, – мовила Уна. – На тій берізці так полюбляють сидіти пташки, а зранку вони так завзято співають!

– А я – біля Портерів, бо там поховано стільки дітей! Я люблю товариство, – сказала Фейт. – Карле, а ти б де хотів?

– Я б узагалі не хотів, щоб мене ховали, – відказав Карл, – та якщо вже доведеться, то нехай мене поховають у мурашнику. Мурахи – СТРАШЕННО цікаві істоти!

– Якими, певно, хорошими були усі ці люди, яких тут поховано, – сказала Уна, читаючи давні панегірики. – Здається, на всьому цвинтарі немає нікого поганого. Зрештою, методисти, певно, набагато кращі за пресвітеріанців.

– Може, методисти просто ховають поганих людей так само як котів, – припустив Карл. – Може, вони просто не переймаються тим, щоб узагалі приносити їх на цвинтар.

– Дурниці, – відказала Фейт. – Люди, поховані тут, були нічим не кращі за решту, Уно. Та коли хтось помирає, про нього можна говорити тільки хороше, бо інакше його привид повернеться й буде тебе переслідувати. Мені про це розповіла тітка Марта. Я спитала тата, чи це правда, а він просто глянув наче крізь мене й пробурмотів: «Правда? Правда? А що є правда? Що Є правда, о, глузливий Пілате?» [7] Алюзія на Біблію (Євангеліє від Івана 18:38) ( прим. пер. ). Тож я й вирішила, що це таки правда.

– Цікаво, чи не повернеться з того світу привид пана Алека Дейвіса й не почне мене переслідувати, якщо я кину камінь в урну на його надгробку? – запитав Джеррі.

– Тебе буде переслідувати пані Дейвіс, – захихотіла Фейт. – Вона дивиться на нас у церкві так, ніби кішка на мишей. Минулої неділі я покривлялася до її племінника, а він скорчив гримасу мені у відповідь, і бачили б ви, як вона на нього глянула! Закладаюся, що, як тільки вони вийшли з церкви, вона дала ЙОМУ добрячої прочуханки. Я і до неї кривлялася б, але пані Еліот сказала мені, що її в жодному разі не можна ображати.

– Подейкують, що Джем Блайт одного разу показав їй язика, і відтоді вона ніколи не лікувалась у його тата, навіть коли її чоловік помирав, – сказав Джеррі. – Цікаво, які ж вони – ті Блайти?

– З вигляду вони мені сподобалися, – мовила Фейт. Пасторські діти були на станції того дня, коли приїхали молодші Блайти. – А ОСОБЛИВО мені сподобався Джем.

– У школі кажуть, що Волтер – справжнє дівчисько, – сказав Джеррі.

– Я в це не вірю, – відповіла Уна, яка вважала Волтера дуже вродливим.

– Ну, зате він пише вірші. Минулого року він здобув нагороду за свій вірш – про це мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Мати Берті думала, що нагорода мала дістатися ЙОМУ, бо ж у нього таке ім’я, але Берті сказав, що, хоч як би його не назвали, він не зміг би писати вірші навіть для порятунку своєї душі.

– Гадаю, ми познайомимося з ними, як тільки вони почнуть ходити до школи, – замислено мовила Фейт. – Сподіваюся, дівчата виявляться хорошими. Бо більшість тутешніх дівчат мені не подобаються. Навіть ті, що здаються милими й приємними, – такі мляві й капризні! Але двійнята Блайт виглядають веселими. Я гадала, що двійнята завжди схожі одне на одного, а вони – різні. Думаю, рудоволоса буде наймилішою.

– Мені сподобалась їхня мама, – зітхнула Уна. Уна заздрила дітям, які мали маму. Їй було лише шість, коли її мати померла, та в неї залишилися дуже дорогоцінні спогади, які вона плекала у своїй душі, наче скарби, – спогади про обійми в сутінках, ранкові ігри, люблячі очі, ніжний голос і найсолодший, найвеселіший сміх.

– Кажуть, вона не така, як інші люди, – сказав Джеррі.

– Пані Еліот каже, що це тому, що вона так ніколи й не виросла, – пояснила Фейт.

– Але ж вона вища за саму пані Еліот!

– Так, так, але в душі – пані Еліот каже, що пані Блайт у душі – досі маленька дівчинка.

– Що це так пахне? – перебив Карл, принюхуючись.

Тепер вони всі почули цей запах. Найприємніший у світі запах линув у спокійному вечірньому повітрі з невеличкої лісистої долини за пагорбом, на якому стояв дім пастора.

– Від цього запаху мені хочеться їсти, – сказав Джеррі.

– А в нас на вечерю був тільки хліб із мелясою, а на обід – наша холодна «одноманітність», – жалібно мовила Уна.

Тітка Марта мала звичку на початку тижня варити великий шматок баранини й подавати її кожного дня – холодну й жирну, – аж доки вона не закінчувалася. Цій страві Фейт у хвилину натхнення дала ймення «одноманітність», і відтоді в пасторському домі її незмінно називали лише так.