– Хто ти? – спитав Джеррі.
Дівчинка озирнулася назад, ніби в пошуках шляху до втечі, а тоді, здавалося, поступилася, ледь помітно затремтівши з відчаю.
– Я Мері Венс, – відповіла вона.
– Звідки ти прийшла? – продовжив Джеррі.
Мері, замість того щоб відповісти, раптово сіла, чи то пак впала, на сіно й почала плакати. Фейт миттю кинулася до неї й обійняла її худенькі тремтячі плечі.
– Облиш її, – закомандувала вона до Джеррі, а тоді обійняла малу приблуду. – Не плач, люба. Просто скажи нам, що трапилося. МИ – твої друзі.
– Я так… так… зголодніла, – заголосила Мері. – Я… я їла востаннє в четвер уранці, а відтоді хіба що трохи води випила зі струмка поблизу.
Пасторські діти з жахом перезирнулися. Фейт зірвалася на ноги.
– Перші ніж скажеш ще хоч слово, ходімо з нами в пасторський дім, поїси чогось.
Мері здригнулася.
– О, ні… я не можу. Що скажуть ваші мама й тато? Вони ж відішлють мене назад!
– У нас немає мами, а татові байдуже, як і тітці Марті. Ходімо, кажу тобі, – нетерпляче тупнула ногою Фейт.
Чи ж ця чудернацька дівчинка хоче вмерти з голоду майже в них на порозі?
Мері скорилася. Вона була така слабка, що не могла навіть самотужки зійти вниз драбиною, та діти якось допомогли їй спуститись і повели її через поле на кухню пасторського дому. Тітка Марта, яка саме замішувала звичне суботнє вариво, не звернула на неї жодної уваги. Фейт й Уна забігли до комори й викрали звідти трохи їжі – холодну «одноманітність», хліб, масло, молоко й шматок сумнівного пирога.
Мері Венс накинулася на їжу пожадливо й неперебірливо, а пасторські діти тим часом стояли довкола неї й спостерігали. Джеррі помітив, що в неї були гарні вуста й дуже милі рівненькі білі зубки. А Фейт виявила, потай жахнувшись, що на Мері не вдягнуто більш нічого, окрім тієї подертої, вицвілої сукенки. Уна ж була сповнена щирого жалю до дівчинки, а Карл – подиву, і всі вони просто вмирали з цікавості до новоприбулої.
– А тепер ходімо на цвинтар, розповіси нам трохи про себе, – закомандувала Фейт, коли апетит Мері трохи вгамувався.
Тепер уже Мері охоче погодилася. Їжа повернула їй природну жвавість і розв’язала її балакучий язичок.
– Ви ж не скажете нічого своєму татові, якщо я вам розповім? – поставила умову Мері, коли її всадовили на надгробок пана Поллока.
Навпроти неї в гострому передчутті таємниць і пригод рядочком посідали пасторські діти. Щось таки ТРАПИЛОСЯ того дня, як вони й очікували.
– Ні, не скажемо.
– Обіцяєте?
– Обіцяємо.
– Ну, я втекла. Я жила з пані Вайлі з іншого боку гавані. Знаєте її?
– Ні.
– Ну, воно й на краще. Вона страшна жінка. Лишенько, як же ж я її ненавиджу! Вона загнала мене ледь не до смерті, а їсти вдосталь і близько не давала, та ще й била мене майже щодня. Ось, гляньте-но.
Мері засукала подерті рукави й показала дітям кістляві рученята й худі порепані долоньки, аж чорні від синців. Пасторські діти затремтіли з жаху. Фейт уся аж побагровіла від обурення, а очі Уни наповнилися слізьми.
– У середу ввечері вона лупцювала мене палицею, – байдуже пояснила Мері, – бо я дала корові хвицнути ногою й перекинути відро з молоком. А звідки ж я мала знати, що та бісова корова збирається хвицяти ногами?
По спинах її слухачів пробігла дрож – радше приємна, аніж навпаки. Вони ніколи б навіть не наважилися використовувати такі непевні слова, але можливість почути, як їх говорить хтось інший – та ще й дівчина, – виявилася досить захопливою. Ця Мері Венс однозначно була цікавою істотою.
– Я не звинувачую тебе за те, що ти втекла, – сказала Фейт.
– О, я не тікала через те, що вона мене лупцювала. То бувало кожного дня, то я вже збіса добре до цього звикла. Нє, я вже тиждень планувала дати драла звідти, бо дізналася, що пані Вайлі збирається здати свою ферму в оренду й переїхати до Лоубриджа, а мене віддати своїй кузині з Шарлоттауна. ТАКОГО я вже не збиралася терпіти! Вона навіть гірша за пані Вайлі. Пані Вайлі минулого літа позичала мені їй на місяць, то я б краще зі самим дияволом жила!
І вдруге по спинах дітей пробігла дрож. Та цього разу Уна виглядала зніяковіло.
– От я й вирішила покінчити з цим і втекти. Мала сімдесят центів, які мені ще навесні дала пані Кроуфорд за те, що я посадила їй картоплю. А пані Вайлі про це ні сном ні духом, бо вона якраз навідувала свою кузину, коли я її садила. Я собі думала, що втечу нишком до Глена, а тоді куплю квиток до Шарлоттауна й спробую знайти там якусь роботу. Я, знаєте, дуже енергійна – зовсім не ледача. То в четвер уранці я й втекла, поки пані Вайлі ще спала, і пішла до Глена – шість миль ішла пішки. А коли прийшла на станцію, то виявила, що згубила всі гроші. Поняття не маю, як і де. Ну, не було їх, та й усе. Я не знала, що мені було робити. Якби повернулася до Вайлі, вона б із мене сім шкур здерла. То я й сховалася в тій старій стодолі.
Читать дальше