Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– Чуєш, Фейт? Мері плаче, – прошепотіла вона.

Та Фейт уже заснула, тож нічого не відповіла. Уна вислизнула з ліжка й прокралась у своїй білій нічній сорочці в передпокій, а звідти на горище. Скрипуча підлога виказувала її наближення, тож, коли вона дійшла до кутка, в якому спала Мері, її зустріла місячна тиша й лише маленький нерухомий горбик посередині ліжка.

– Мері, – прошепотіла Уна.

Відповіді не було.

Уна підкралася ближче до ліжка й потягнула за ковдру.

– Мері, я знаю, що ти плачеш. Я все чула. Тобі тут самотньо?

Мері раптово визирнула з-під ковдри, але нічого не відповіла.

– Можна я ляжу біля тебе? Мені холодно, – мовила Уна, тремтячи від холодного вітру, що вривався в маленьке відчинене віконце на горищі вривався вітер з північного узбережжя.

Мері посунулася, і Уна притулилася біля неї.

– ТЕПЕР тобі не буде самотньо! Нам не слід було першої ж ночі лишати тебе саму.

– Мені не було самотньо, – фиркнула Мері.

– Чому ж тоді ти плакала?

– О, я просто була сама та й почала собі думати про різне. А тоді я подумала про те, що доведеться повернутися до пані Вайлі… а вона мене лупцюватиме за те, що я втекла… і… і… і ще про те, що я піду до пекла за свої брехні. Мене це страшенно турбує!

– О, Мері! – згорьовано вигукнула бідолашна Уна. – Не думаю, що Бог відішле тебе до пекла за те, що ти обманювала, бо ж ти не знала, що це неправильно. Він просто НЕ ЗМОЖЕ так вчинити! Адже ж він добрий і милостивий. Та тепер, звісно, ти не повинна більше брехати, бо знаєш, що це погано.

– Якщо я не зможу брехати, що ж зі мною буде? – запитала Мері, схлипуючи. – ТИ цього не зрозумієш. Ти нічого про це не знаєш. У тебе є дім і люблячий батько – хоча й здається, що він присутній тут хіба що наполовину. Та в будь-якому разі він тебе не б’є, ти маєш вдосталь їжі – хоча та ваша тітка ЗОВСІМ не петрає в куховарінні. О, та сьогодні я вперше, відколи себе пам’ятаю, почуваюся ситою! Мене все життя лупцювали, за винятком тих двох років, що я провела в сиротинці. Там мене не били, і то було досить непогано, хоча директорка була страшенно злюча. Виглядала завжди так, ніби хоче мені голову відірвати. Та пані Вайлі – то чистий жах, і мені до смерті страшно, як подумаю, що треба до неї вертатися.

– Може, тобі не доведеться. Може, ми придумаємо, як тобі допомогти. Давай разом попросимо Бога, щоб тобі не треба було повертатися до пані Вайлі. Ти ж проказуєш перед сном молитву, Мері?

– О, так, я завжди проказую один старий віршик перед сном, – байдуже відповіла Мері. – Та просити про щось конкретне я собі ніколи й не думала. Ніхто в цілому світі ніколи про мене не дбав, тож, думаю, і Бог цим не переймався б. Це про ТЕБЕ він, певно, більше дбає, бо ж ти донька пастора.

– Мері, я певна, що Господь дбає точнісінько так само й про тебе, – мовила Уна. – Йому все одно, хто твої батьки. Просто попроси Його – і я попрошу з тобою.

– Добре, – погодилася Мері. – Якщо це нічим не зарадить, то шкоди, певно, теж не завдасть. Та якби ти знала пані Вайлі так само добре, як я, то не думала б, що Бог захотів би мати з нею справу. Ну, та в будь-якому разі я більше не буду через це плакати. Тут набагато краще, ніж минулої ночі в тій старій стодолі, яка аж кишіла мишами. Поглянь на маяк Чотирьох Вітрів! Хіба ж не красиво?

– Це єдине вікно, з якого його видно, – сказала Уна. – Я люблю дивитися на нього.

– Справді? Я теж. Я дивилася на нього з горища в домі Вайлі, і то була моя єдина відрада. Коли мене все тіло боліло від побоїв, я собі виглядала на нього й забувала, де болить. Я думала про кораблі, що відпливають з гавані, й уявляла, буцім я теж пливу на одному з них кудись далеко-далеко – геть від усього. Зимовими вечорами, коли маяк не світився, мені ставало так самотньо! Скажи, Уно, чому ви всі такі добрі до мене, хоч я просто якась незнайомка?

– Бо такими слід бути. У Біблії сказано, що треба бути добрим до всіх.

– Справді? Ну, тоді, певно, більшість людей на те не зважають. Не пам’ятаю, щоб хтось колись був добрий до мене – скільки живу, такого не було. Скажи, Уно, а правда ж, тіні он там на стіні такі гарні? Вони схожі на зграю пташок, що ніби танцюють у небі. А ще знаєш, Уно, ви всі мені так сподобалися – і ви, і Джем із Волтером, і Ді, але та Нан мені зовсім не до душі. Вона така пихата!

– О, ні, Мері, вона зовсім не пихата, – завзято заперечила Уна. – Аніскілечки!

– Ні, я не вірю. Кожен, хто так задирає голову, як вона, – пихатий! Вона мені не подобається.

– А МИ всі її дуже любимо!