Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– О, гадаю, її ви любите більше, ніж мене? – із заздрістю мовила Мері. – Правда?

– Мері, та ж… її ми знаємо вже багато тижнів, а тебе лише кілька годин, – затинаючись, відказала Уна.

– То ви таки любите її більше, ніж мене? – розлютилася Мері. – Все ясно! То й любіть собі її на здоров’я! Та МЕНІ байдуже, Я можу обійтися й без вас.

З цими словами вона рвучко обернулася до стіни.

– Ох, Мері, – мовила Уна, ніжно обіймаючи ображену Мері за плечі, – не кажи такого. Ти мені дуже подобаєшся! А тепер мені так гірко від твоїх слів.

Мері нічого не відповіла. Уна схлипнула. Тієї ж миті Мері розвернулась і вхопила Уну у ведмежі обійми.

– Тихо, – закомандувала вона. – Не плач через те, що я сказала. Я була гірша від диявола, коли сказала це. Та з мене треба шкуру живцем зняти – ви ж-бо всі були такі добрі до мене! Мені слід було подумати, що вам всі мали б подобатися більше, ніж я. Я ж заслуговую всіх тих побоїв, які одержувала. А тепер заспокойся. Якщо ти далі плакатимеш, я піду прямо до гавані в цій нічній сорочці й утоплюся там!

Ця жахлива погроза змусила Уну стримати свій плач. Мері витерла їй сльози мереживною оборкою з подушки, а тоді, помирившись, вони пригорнулись одна до одної й дивилися, як танцюють тіні виноградних лоз на залитій місячним сяйвом стіні, аж поки не поснули.

А тим часом унизу преподобний Джон Мередіт ходив туди-сюди своєю бібліотекою з натхненним обличчям й очима, що світилися від захвату, обмірковуючи завтрашню проповідь, і не здогадувався, що під його дахом зараз перебуває маленька самотня душа, що заблукала серед темряви й невігластва, нажахана й оточена зусібіч труднощами, надто складними, щоб подолати їх у нерівній боротьбі з великим байдужим світом.

Наступного дня пасторські діти узяли Мері Венс зі собою до церкви. Спочатку вона була проти.

– Хіба ж ти не ходила до церкви по той бік затоки? – запитала Уна.

– Та звісно. Пані Вайлі не часто переймалася тим, щоб ходити до церкви, але я ходила щоразу, як тільки вдавалося вирватися. Я була така рада, коли можна було піти кудись і посидіти там спокійно хоч трохи. Але я не можу сьогодні піти до церкви в цій старій подертій сукенці.

Цю проблему вирішила Фейт, запропонувавши позичити Мері одну зі своїх найкращих суконь.

– Вона трохи полиняла, і двох ґудзиків бракує, але, гадаю, підійде.

– Ґудзики я можу швиденько пришити, – сказала Мері.

– Тільки не в неділю! – шоковано вигукнула Уна.

– А чому ж ні? Що кращий день, то краще воно й вийде. Просто дайте мені голку з ниткою й відверніться, якщо так боїтеся.

Вбрання Мері доповнили шкільні черевики Фейт і чорна оксамитова шапка, що колись належала Сесілії Мередіт. Так вона й вирушила до церкви. Поводилася Мері цілком нормально, і, хоч дехто й дивувався з того, хто ж була та маленька дівчинка в зношеному одязі поряд із дітьми пастора, зайвої уваги вона не привертала. Вона чемно вислухала проповідь і щиро й завзято долучилася до співу. Як виявилося, у неї був чистий, сильний голос і хороший слух.

– Кров його очистить ФІАЛКИ [8] Мері переплутала слова з церковної пісні, у якій ішлося про те, що кров Господа очистить грішників («the foulest»), що співзвучно слову «violets» – фіалки ( прим. пер .). , – весело проспівала Мері.

Пані Мілґрейв, котра сиділа на лаві попереду, зненацька обернулася й окинула дівчинку поглядом з ніг до голови. Мері, яку переповнювало бажання викинути якогось коника, висунула у відповідь язика, на превеликий жах Уни.

– Я не втрималася, – пояснила Мері, коли вони поверталися з церкви. – А для чого вона так на мене витріщилася? Що за манери! Я з ЗАДОВОЛЕННЯМ показала їй язика. Шкода тільки, що не висунула його сильніше. А ще знаєте, я бачила Роба МакАлістера, що живе по той бік затоки. Цікаво, чи він видасть мене пані Вайлі.

Проте ніяка пані Вайлі так і не з’явилася, тож за кілька днів діти вже зовсім про неї забули. Мері ж, здавалося, ніби все життя мешкала в пасторському домі, лиш відмовлялася ходити до школи з рештою дітей.

– Не піду. Я своє навчання вже закінчила, – сказала вона, коли Фейт умовляла її піти з ними. – Я, поки була у пані Вайлі, чотири роки до школи відходила, то я вже все від НЕЇ отримала, що хотіла. Я вже втомилася від того, що на мене постійно кричать за те, що я не зробила домашнє завдання. Та в мене ЧАСУ не було його робити!

– Наш учитель на тебе не кричатиме. Він страшенно добрий, – мовила Фейт.