Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– Ну, та я все одно не піду. Я вмію читати, писати й навіть дроби рахувати, а більш мені нічого не треба. Ви собі йдіть, а я залишуся вдома. І можете не боятися, що я щось вкраду – клянуся, я чесна.

Поки всі були в школі, Мері займала себе тим, що прибирала в домі. Вже за кілька днів його було не впізнати. Підлога була заметена, меблі витерті від пилюки – всюди було наведено лад. Вона заштопала перину в кімнаті для гостей, попришивала ґудзики туди, де їх бракувало, акуратно залатала весь одяг і навіть вторглася до бібліотеки з віником і совком і звеліла панові Мередіту вийти звідти, поки вона не наведе там порядку. Та все ж була одна кімната, за яку тітка Марта не дозволила їй взятися. Тітка Марта могла бути глухою, підсліпуватою й по-дитячому наївною, та вона була рішуче налаштована тримати владу на кухні у своїх руках, попри всі хитрощі й маневри Мері.

– Кажу вам, якби стара Марта дозволила МЕНІ готувати їсти, ви б могли куштувати справді смачні страви, – обурено говорила вона пасторським дітям. – Більш не було б ніякої «одноманітності», каші, яка береться грудками, і посинілого молока. І що вона взагалі РОБИТЬ з усіма тими вершками?

– Вона віддає їх коту. То ж, знаєш, її кіт, – пояснила Фейт.

– Краще б сама їх їла! – гірко вигукнула Мері. – Котів я терпіти не можу! Вони всі – то диявольське поріддя. Це видно, як лиш в очі їм глянути. Ну, та коли вже стара Марта не дає мені куховарити, то вже, певно, й не передумає. Але я не можу дивитися, як добрий харч пропадає.

Після закінчення уроків вони завжди приходили у Веселкову Долину. Мері відмовлялася гратися на цвинтарі – заявляла, що боїться привидів.

– Привидів не існує, – заявив Джем Блайт.

– Хіба?

– А ти що, коли-небудь бачила хоч одного?

– Та я сотні їх бачила, – негайно ж озвалася Мері.

– І які ж вони? – запитав Карл.

– Страшні на вигляд. Вдягнуті у все біле, а руки й голови в них – як у скелетів, – сказала Мері.

– І що ж ти робила? – спитала Уна.

– Тікала, ніби за мною сам диявол гнався, – відказала Мері, а тоді, спіймавши на собі погляд Волтера, зашарілася.

Коли Волтер дивився на неї, її охоплював якийсь трепет. Вона зізналася пасторським донькам, що від самого його погляду її в жар кидало.

– Коли дивлюся в його очі, одразу згадую про всі ті брехні, які я говорила, – пояснила вона, – і шкодую, що не казала правду.

Улюбленцем Мері був Джем. Коли він привів її на горище в Інглсайді й показав їй музей цікавинок, які заповів йому капітан Джим Бойд, вона була надзвичайно задоволена й утішена. Серце Карла вона завоювала своїм інтересом до жуків і мурах. Важко було заперечити, що Мері набагато краще ладнала з хлопцями, аніж із дівчатами. Уже другого дня вона сильно посварилась із Нан Блайт.

– Твоя мама – відьма, – зневажливо сказала вона Нан. – Руді жінки – усі відьми.

Після того вони з Фейт погризлися через півня. Мері сказала, що в нього закороткий хвіст. Фейт сердито відповіла, що, напевно, Богові краще знати, якої довжини хвіст має бути в півня. Після того вони цілий день не розмовляли. До безволосої й одноокої ляльки, що належала Уні, Мері поставилася з розумінням. Та коли Уна показала їй ще один свій скарб – картинку, на якій був зображений янгол, що несе немовля до раю, – Мері заявила, що янгол той більше скидається на привида. Уна втекла до своєї кімнати й розплакалася через це, але Мері знайшла її, обійняла, розкаявшись, і благала прощення. Ніхто не міг довго сердитися на Мері – навіть Нан, яку легко було образити і яка ніколи так і не пробачила їй тієї образи на адресу її матері. Мері ж була весела й розповідала найзахопливіші історії про привидів. Візити до Веселкової Долини, беззаперечно, стали набагато цікавіші, відколи до них приєдналася Мері. Вона навчилася грати на дримбі й незабаром затьмарила навіть самого Джеррі.

– Ще не бувало такого, що я б не зуміла, якби захотіла, – заявила вона.

Мері рідко коли не хапалася за можливість повихвалятися. Вона навчила дітей надувати бульбашки з товстого листя очитку, яким буйно поріс старий сад Бейлі, і смакувати «кислинками», що попроростали зі щілин кам’яного муру на цвинтарі, а ще вміла показувати найдивовижніші картини з тіней на стіні своїми довгими, гнучкими пальчиками. А коли вони всі вирушали до Веселкової Долини збирати соснову живицю, Мері завжди знаходила «найбільшу жуйку» й вихвалялася цим. Іноді діти її ненавиділи, а іноді просто обожнювали. Але завжди вона видавалася їм дуже цікавою. Тож діти покірно прийняли те, що вона стала верховодою, а за два тижні їм уже здавалося, що вона наче все життя була їхньою товаришкою.