Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– Найдивніше те, що пані Вайлі мене не розшукує, – сказала Мері. – Ніяк не можу цього зрозуміти.

– Може, вона взагалі не збирається перейматися твоїм зникненням, – сказала Уна. – Тоді ти можеш просто й надалі залишатися тут.

– У цьому домі нам удвох зі старою Мартою буде тісно, – похмуро мовила Мері. – Так добре, коли маєш вдосталь їжі, – мені завжди було цікаво, як це, – та ще ж і смачно має бути! А пані Вайлі вже скоро сюди дістанеться. ВОНА вже точно тримає для мене різку напоготові. Вдень я нечасто про це згадую, але вночі, дівчата, лежачи там, на горищі, я все думаю й думаю про це, аж поки мені вже майже хочеться, щоб вона нарешті прийшла й покінчила з усім. Мені вже здається, що дістати доброї прочуханки один раз буде краще, аніж пережити всі ті побої, які мені постійно маряться, відколи я втекла. А вас коли-небудь били?

– Ні, звісно ж, ні! – обурено вигукнула Фейт. – Тато ніколи б такого не зробив!

– Тоді ви ще не знаєте життя, – сказала Мері, зітхнувши якось заздрісно, а водночас і зверхньо. – Ви й не уявляєте, крізь що я пройшла. А Блайтів, певно, теж ніколи не били?

– Ні-і-і, певно, що ні. Але, ГАДАЮ, їм давали ляпанців, як вони ще були малі.

– Ляпанці – то те саме, що нічого, – зневажливо відказала Мері. – Якби мої мені просто ляпанців давали, я подумала б, що то вони мене гладять. Ну, цей світ якийсь несправедливий. Я б і не проти свою порцію прочуханки отримати, та щось мені її збіса багато дісталося.

– Не годиться вживати такі слова, Мері, – з докором сказала Уна. – Ти ж обіцяла, що більше так не говоритимеш.

– Ой, не займай мене, – відповіла Мері. – Якби ви тільки знали, які слова я МОГЛА Б казати, якби захотіла, то не здіймали б такої метушні через всілякі дурниці. І ви добре знаєте, що я, відколи прийшла сюди, жодного разу не брехала.

– А як же всі ті привиди, яких ти бачила? – запитала Фейт.

Мері зашарілася.

– То було зовсім інше, – зухвало відказала вона. – Я знала, що ви не повірите в такі нісенітниці, і не намагалася вас переконати. Та я й справді бачила щось чудернацьке якось уночі, коли йшла через цвинтар по той бік затоки. Не знаю, чи то був привид, чи стара біла шкапа Сенді Кроуфорда, але виглядало воно страшенно дивно, і кажу вам, що тікала я звідти, ніби в мене біс вселився.

Рілла Блайт гордо й, мабуть, навіть трохи манірно простувала собі головною «вулицею» Глена до пагорба, на якому стояв пасторський дім, несучи маленький кошичок соковитих ранніх суниць, котрі Сьюзан виплекала в одному з сонячних закутків Інглсайду. Сьюзан доручила Ріллі віддати цього кошика тітці Марті або самому панові Мередіту й нікому іншому, і Рілла, пишаючись тим, що їй довірили таку справу, була рішуче налаштована чітко дотриматись усіх настанов.

Сьюзан убрала її дуже вишукано: у білу накрохмалену вишиту сукенку з блакитним пояском й обшитими бісером туфельками. Її довгі рудуваті кучері були гарно зачесані й укладені, і, з поваги до родини пастора, Сьюзан навіть дозволила їй надягнути найкращого капелюшка. То була дуже пишна й святкова оказія, яка була більше до смаку Сьюзан, аніж Енн, а Ріллина маленька душа пишалася у власній величі, купаючись у шовках, мереживах і квітах. Рілла добре знала, який у неї красивий капелюшок, і, боюся, до пасторського дому вона йшла дуже набундючено. Така хода, або ж той капелюшок, а чи й те, і те разом, страшенно роздратувало Мері Венс, котра саме гойдалася на хвіртці. Мері до того ж була не в настрої: тітка Марта не дозволила їй почистити картоплю ій звеліла йти геть із кухні.

– Ага! А самі, як завжди, подасте до столу картоплю недочищену й недоварену! Ой, леле, та я ще порадію на вашому похороні! – викрикнула Мері.

З цими словами вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима так, що навіть тітка Марта почула, а пан Мередіт аж із бібліотеки відчув якусь вібрацію й неуважно подумав, що то, певно, стався невеликий землетрус, а тоді продовжив обмірковувати свою проповідь.

Мері зістрибнула з хвіртки й підійшла впритул до інглсайдської панночки, вбраної, наче щойно від кравця.

– Що там у тебе? – вимогливо запитала вона, намагаючись забрати кошик.

Рілла чинила їй опір.

– Тше для міштера Мередіта, – прошепелявила вона.

– Віддай мені. Я йому передам, – відказала Мері.

– Ні. Шьюжан шкажала, щоб я дала його міштерові Мередіту або тітці Марті й нікому іншому, – наполягала Рілла.

Мері похмуро зиркнула на неї.

– Думаєш собі, що ти велике цабе, коли вдяглася, як цяця! Глянь на мене. Моя сукня – справжнє лахміття, і мені байдуже! Краще вже ходити в лахмітті, ніж бути схожою на ляльку. Іди собі додому й скажи, щоб за скло тебе посадили. Глянь на мене, глянь на мене, глянь на мене!