Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– Та ж Сара Кір – методистка, – відрізала панна Корнелія, так, ніби Сьюзан сватає пасторові якусь готентотку.

– Вона, певно, стала б пресвітеріанкою, якби вийшла заміж за пана Мередіта, – відказала Сьюзан.

Панна Корнелія похитала головою. Вочевидь, вона була переконана, що методист назавжди методистом і залишиться.

– Про Сару Кірк і мови бути не може, – рішуче заперечила вона. – Як і про Емелін Дрю – хоча її рідня й всіляко намагається панотцю її посватати. Вони буквально жбурляють Емелін у його обійми, а він про це навіть не здогадується.

– Мушу сказати, Емелін Дрю зовсім кебети не має, – сказала Сьюзан. – Вона, пані Блайт, люба, з тих жінок, котрі спекотної ночі покладуть вам грілку до ліжка, а тоді ображатимуться, що ви їм за це не подякували. А мати її була жахливою господинею. Ви чули історію про її ганчірку для посуду? Одного разу вона її загубила, а тоді – о, так, пані Блайт, люба, знайшла її всередині запеченої гуски за обіднім столом. Ганчірка лежала собі просто в начинці! Гадаєте, така жінка згодилася б на роль тещі пастора? Я так не думаю. Та для мене, без сумніву, кращим завданням буде залатати Джемові штани, аніж пліткувати про сусідів. Учора ввечері у Веселковій Долині він їх так сильно роздер!

– А де Волтер? – запитала Енн.

– Боюся, пані Блайт, люба, що нічого доброго він не замислив. Він на горищі, пише собі щось у зошиті, а вчитель каже, що в нього в цьому семестрі не такі вже й добрі успіхи в арифметиці, як могли б бути. І я добре знаю, чому. Замість того, щоб розв’язувати приклади, він пише свої дурні віршики. Боюся, хлопчина збирається стати поетом, пані Блайт, люба.

– Та він уже поет, Сьюзан.

– Ви, бачу, сприймаєте це навдивовижу спокійно, пані Блайт, люба. Гадаю, це й на краще, коли маєш сили гідно прийняти таку звістку. У мене був дядько, котрий став поетом і так дійшов до жебрацтва. Наша сім’я його страшенно соромилася.

– Здається, Сьюзан, ви не надто високої думки про поетів, – сміючись, мовила Енн.

– А хто ж високої, пані Блайт, люба? – зі щирим подивом запитала Сьюзан.

– А як щодо Мільтона та Шекспіра? Чи поетів із Біблії?

– Кажуть, що Мільтон навіть з дружиною своєю не ладнав, а Шекспіра за життя зовсім не поважали. Що ж до Біблії, то, звісно, у ті священні часи все було по-іншому – хоча, кажіть, що хочете, та я ніколи не була високої думки про царя Давида. Ніколи не чула, щоб ті вірші комусь вийшли на добро, тож молю Бога й надіюся, що наш благословенний хлопчик переросте цей потяг. А як ні – подивимося, чи не допоможе риб’ячий жир.

Наступного дня панна Корнелія прийшла в пасторський дім і допитала Мері, яка, бувши дитиною проникливою й кмітливою, розповіла всю історію просто й щиро, без жодних нарікань і бравади. Панна Корнелія, попри всі сподівання, була приємно вражена, та все ж уважала за свій обов’язок залишатися суворою з цією дівчинкою.

– Ти гадаєш, – суворо мовила вона, – що виявила вдячність членам цій сім’ї, які так тепло тебе прийняли, коли вчора налякала й доганяла через усе село їхню маленьку подругу?

– О, так, це було жахливо з мого боку, – з легкістю визнала Мері. – Навіть не знаю, що на мене найшло. Та сушена тріска впала мені у вічі збіса вчасно. Та мені було страшенно прикро – я через це всю ніч у ліжку проплакала, чесно. Спитайте в Уни, якщо не вірите. Я їй не казала, чому плачу, бо мені було соромно, а тоді вона теж почала плакати, бо злякалася, що хтось мене образив. Та як же мене можна образити! Мене хвилює лиш те, що пані Вайлі мене не розшукує. Це на неї не схоже.

Панна Корнелія й собі подумала, що це досить дивно, але натомість лише суворо звеліла Мері більше не вдаватися до витівок із панотцевою тріскою, а тоді пішла в Інглсайд доповісти про свій успіх.

– Якщо дитина каже правду, то ми маємо щось зробити, – сказала вона. – Я дещо знаю про цю пані Вайлі, повірте МЕНІ. Маршал, коли ще жив по той бік затоки, був добре з нею знайомий. Якось минулого літа він розповідав про неї і про її наймичку, яку вона взяла з сиротинця, – це, певно, й була наша Мері. Хтось розповідав йому, що вона ту дитину ледь не до смерті заганяє, не годує й не одягає її. Енн, любонько, ви ж знаєте, у мене завжди було правило не мати ніяких справ із тими, хто мешкає по той бік затоки. Але завтра я відправлю Маршала туди, щоб він дізнався, що там і як насправді, якщо вийде. А ТОДІ вже поговорю з пастором. І знаєте, Енн, любонько, юні Мередіти знайшли цю дівчинку майже при смерті від голоду – вона сиділа на копиці сіна в старій стодолі Джеймса Тейлора. Дитина пробула там усю ніч, голодна, змерзла й самотня. Поки ми спали собі в теплих ліжках після смачної вечері!