Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– І що ти тепер робитимеш? – запитав Джеррі.

– Не знаю. Певно, повернуся назад і вип’ю свою гірку чашу. Тепер, коли я наїлася, то, думаю, зможу це стерпіти.

Та за вдаваною хоробрістю в очах Мері ховався страх. Уна раптово перелізла з одного надгробка на інший, ближче до Мері, й обійняла її за плечі.

– Не повертайся туди. Залишайся з нами.

– О, пані Вайлі прийде по мене, – відказала Мері. – Певно, вона вже й на мій слід напала. Думаю, я можу побути з вами, поки вона мене не знайде, якщо ваш тато й тітка не проти. Ото ж я дурна була, коли вирішила, що зможу втекти. Вона б і з того світу мене дістала. Та мені в неї було так погано!

Голос Мері затремтів, та вона соромилася виявляти свою слабкість.

– Навіть собаці краще живеться, аніж мені було ці чотири роки, – зухвало пояснила вона.

– Ти жила з пані Вайлі чотири роки?

– Ага. Вона взяла мене з сиротинця в Гоуптауні, коли мені було вісім.

– Це ж звідти й пані Блайт! – вигукнула Фейт.

– Я провела в сиротинці два роки. Мене туди відправили, як мені було шість. Мамка моя повісилася, а тато собі горлянку перерізав.

– Який жах! А чому ж так?

– Пиячили, – лаконічно відповіла Мері.

– І в тебе немає ніяких родичів?

– Нє, нема жодного, про кого б я знала. Та колись, певно, були. Мене назвали на честь цілої купи родичів. Моє повне ім’я – Мері-Марта-Люсілла-Мур-Бол Венс. Хоч у когось тут є довше ім’я за моє? Мій дід був дуже багатий – закладаюся, що багатший за ВАШОГО. Але тато все пропив, та й мама допомогла. ВОНИ, до речі, теж мене били. Ой, та мене стільки лупцювали, що я вже й ніби полюбила це.

Мері похитала головою. Вона відчувала, що пасторським дітям її шкода, а їй не хотілося, щоб її жаліли. Вона хотіла, щоб їй заздрили. Дівчинка весело роззирнулася довкола. Тепер, більше не затьмарені голодом, її чудернацькі очі здавалися прекрасними. Вона ще покаже цим дітлахам свою справжню сутність!

– А ще я страшенно багато хворіла, – гордо заявила вона. – Не так багато дітей змогли б пройти через те ж, що і я. Я мала і скарлатину, і кір, і свинку, і бешиху, і коклюш, і навіть ПЕВМОНІЮ.

– А ти була колись смертельно хвора? – спитала Уна.

– Не знаю, – засумнівалася Мері.

– Звісно ж, ні, – глузливо відказав Джеррі. – Коли ти смертельно хворий, то вмираєш.

– О, ну, я точно ніколи не вмирала, – мовила Мері, – але якось мало не віддала кінці. Усі вже було подумали, що я вмерла, вже й збиралися на стіл класти, а я взяла й віджила.

– А як це – бути напівмертвим? – з цікавістю запитав Джеррі.

– Та ніяк. Я ще кілька днів опісля нічого про те не знала. То було тоді, коли я мала ПЕВМОНІЮ. Пані Вайлі не хотіла кликати лікаря – казала, що не буде так тратитися заради якоїсь прислужниці. Стара Крістіна МакАлістер тоді лікувала мене припарками й таки поставила мене на ноги. Та деколи я шкодую, що не померла тоді ще наполовину й не покінчила з цим усім. Мені б так було тільки краще.

– Хіба якби ти потрапила до раю, – досить непевно мовила Фейт.

– Ну, а куди ж іще можна потрапити? – спантеличено зажадала відповіді Мері.

– Ще можна до пекла, ти ж знаєш, – сказала Уна, стишуючи голос й обіймаючи Мері, щоб полегшити тягар такого припущення.

– Пекло? А що це таке?

– Це ж там живе диявол, – сказав Джеррі. – Ти мала чути про нього, бо ж згадувала його.

– О, так, але я не знала, що він живе в якомусь місці. Думала, він просто блукає собі довкола. Пан Вайлі іноді згадував про пекло, коли ще був живий. Він завжди когось туди посилав. Я собі думала, що то якась місцина в Нью-Брансвіку, звідки він родом.

– Пекло – жахливе місце, – сказала Фейт так драматично-вдоволено, як тільки можна розповідати про всілякі страхіття. – Лихі люди потрапляють туди після смерті й довіку горять у вогні.

– Хто тобі таке сказав? – недовірливо запитала Мері.

– Так написано в Біблії. І пан Ісаак Крозерс із Мейвотера говорив нам те саме в недільній школі. Він був старостою в церкві й усе про це знає. Але тобі нічого хвилюватися. Якщо будеш поводитися чемно, то підеш до раю, а як будеш погана, то, певно, таки до пекла.

– Нє, в пекло я не піду, – рішуче відказала Мері – Хай яка вже я погана, горіти у вогні я не хочу. Я ж знаю, як воно, – колись випадково взяла в руки розпечену кочергу. А що треба робити, щоб бути хорошою?

– Треба ходити до церкви та в недільну школу, читати Біблію й молитися щовечора, а ще робити пожертви на місіонерську діяльність, – пояснила Уна.

– Стільки всього! – вигукнула Мері. – Може, щось іще?