Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

Зі східного ж боку не було ні паркана, ані кам’яного муру. Там цвинтар плавно переходив в ялинові насадження, які то підкрадалися ближче до могил, то тікали вглиб, ховаючись серед густого лісу. Повітря тут завжди було наповнене схожими на звуки арфи голосами моря й перегуками старих посірілих дерев, а весняними ранками у вітті в’язів поміж двох церков пташиний хор прославляв життя, а не смерть. Юні Мередіти так любили цей старий цвинтар!

Поміж перехняблених надгробків росли «садові» ялини, плющ і м’ята. Піщаний закуток побіля ялинового гаю геть поріс кущами чорниці. Тут можна було відшукати різноманітні надгробки трьох поколінь – від плоских довгастих червоних плит із пісковику, що височіли на могилах перших поселенців, до страхітливих новомодних «монументів» і задрапірованих урн. Один із найновіших надгробків – із найвищим і найпотворнішим «монументом» на всьому цвинтарі, був зведений у пам’ять про такого собі Алека Дейвіса, який з народження був методистом, але взяв собі за дружину пресвітеріанку з роду Дуґласів і все життя дотримуватися їхніх релігійних приписів. Та коли він помер, вона не наважилася поховати його в самотній могилу на пресвітеріанському цвинтарі по той бік затоки. Усі його родичі були поховані на методистському цвинтарі, тож Алек Дейвіс по смерті повернувся до них, а його вдова втішила себе спорудженням пам’ятника, який вартував більше, ніж будь-який методист міг собі дозволити. Юні Мередіти його терпіти не могли, без жодної на те причини, зате любили старі, плоскі, схожі на лави надгробки, порослі високою травою. З одного з таких надгробків вони й зробили собі лавку, на якій оце зараз і повсідалися. Джеррі, втомившись від гри в «довгу лозу», сидів собі й грав на дримбі. Карл любовно спостерігав за якимсь дивним жуком, на якого щойно натрапив. Уна намагалася зшити ляльці сукенку, а Фейт, спершись на тонкі засмаглі руки, вимахувала босими ногами під мелодію дримби.

У Джеррі було батькове чорне волосся й великі чорні очі, та в нього вони не мерехтіли за мрією, а горіли жвавими вогниками. Фейт же, котра сиділа поруч із ним, носила свою вроду, немов троянда, – безтурботно й розкішно. У неї були золотисто-карі очі, золотисто-каштанові кучері й рожеві щічки. Фейт надто багато сміялася, щоб здобути схвалення в татовій парафії, й одного разу ось так шокувала стару пані Тейлор – невтішну вдову по кількох чоловіках, – коли заявила прямо в церковному притворі: «Світ – це НЕ пелена сліз, пані Тейлор. Він сповнений сміху й веселощів».

Натомість маленька замріяна Уна сміялася нечасто. У її прямих темних косах не видно було пустотливих кучерів, а в синіх мигдалеподібних очах було щось жалісне й задумливе. Її ротик лише зрідка розпливався у несміливій, так само задумливій усмішці. Вона набагато вразливіше сприймала громадську думку, аніж Фейт, і постійно терзала себе думками про те, що щось в їхньому способі життя було неправильне. Їй хотілось усе налагодити, але вона не знала, як. Час від часу вона протирала пилюку на меблях – та лише тоді, коли їй вдавалося знайти ганчірку, бо вона ніколи не лежала в одному й тому ж місці двічі. Коли натрапляла на щітку для одягу, то намагалася почистити батьків найкращий костюм для недільної служби, а одного разу навіть пришила ґудзика грубою білою ниткою. Коли наступного дня пан Мередіт пішов до церкви, усі парафіянки помітили той ґудзик, і ще кілька тижнів Жіноче Товариство допомоги тільки про те й говорило.

Карл мав чисті, ясні темно-сині очі, які дивилися відважно й рішуче, – такі, як були в матері, а ще її каштанове з золотавими вкрапленнями волосся. Він знав усі комашині секрети й мав якусь інстинктивну прихильність до бджіл та жуків. Уна ніколи не любила сідати поруч із ним – бо ж хто його зна, яка ще дивна істота може ховатись у нього за пазухою. Джеррі відмовлявся спати з ним, бо якось Карл узяв зі собою в ліжко маленького вужа. Тому Карл зі своїми чудернацькими друзями спав у своєму старому ліжечку, яке було йому вже закоротке і в якому він не міг випростатися. Може, і добре було, що тітка Марта була підсліпувата й не помічала нічого, коли перестеляла йому постіль. А загалом вони були милою й веселою зграйкою дітлахів, і Сесілії Мередіт, певно, було дуже гірко, коли вона усвідомила, що мусить їх покинути.

– А де б ви хотіли, щоб вас поховали, якби ми були методистами? – весело запитала Фейт.

Це питання відкрило перед дітьми широке поле для міркувань.