Люсі Мод Монтгомері - Веселкова Долина

– А куди ж дивиться пані Мередіт? – запитала Енн.

– Ніякої пані Мередіт НЕМАЄ. У цьому й уся біда. Пан Мередіт – удівець. Його дружина померла чотири роки тому. Якби ми про це знали, то не думаю, що запросили б його, бо вдівець для парафії – то навіть гірше, аніж нежонатий. Та ми чули, як він говорив про своїх дітей, тож і подумали, що є і їхня матір. А коли вони всі приїхали, виявилося, що немає нікого, окрім старої тітки Марти, як вони її кличуть. Здається, вона кузина матері пана Мередіта, і він забрав її до себе, щоб урятувати від богадільні. Їй сімдесят п’ять, вона наполовину сліпа, а ще майже глуха й дуже примхлива.

– Та ще й готує препогано, пані Блайт, люба.

– Найгірша з можливих господинь для будинку пастора, – гірко мовила панна Корнелія. – Пан Мередіт не найматиме служниць, бо це скривдило б почуття тітки Марти. Енн, любонько, повірте мені, дім пастора зараз у жахливому стані. Усе покрите густим шаром пилу, та ще й стоїть не на своїх місцях. А ми ж усе так гарно пофарбували й обклеїли шпалерами до їхнього приїзду!

– То, кажете, там четверо дітей? – запитала Енн, у душі вже починаючи дбати про них.

– Так. По віку вони одразу одне за одним, наче сходинки. Джеральд – найстарший. Йому дванадцять, і його всі кличуть Джеррі. Він розумний хлопчина. Фейт одинадцять. Вона страшенна забіяка, та, мушу сказати, така вже гарна, хоч картину з неї пиши.

– Вона виглядає, наче янгол, але так і притягує до себе всілякі прикрощі, пані Блайт, люба, – урочисто заявила Сьюзан. – Якось увечері минулого тижня я завітала в дім пастора, і там саме була пані Міллісон. Вона принесла їм десяток яєць і маленьке відерце молока – ДУЖЕ маленьке відерце, пані Блайт, люба. Фейт узяла це все й побігла вниз до погребу. Та на сходах вона спіткнулася й покотилася вниз, разом з молоком та яйцями. Можете собі уявити, чим це скінчилося, пані Блайт, люба. Але ця дитина піднялася нагору, сміючись, і мовила на те: «Навіть не знаю, чи це досі я, а чи пиріг із заварним кремом». А пані Міллісон страшенно розлютилася. Вона сказала, що більше нічого не принесе у цей дім, якщо тут усе отак зводиться нанівець.

– Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити всілякі пригощення в дім пастора, – фиркнула панна Корнелія. – Того вечора вона просто знайшла привід задовольнити свою цікавість. Але бідолашна Фейт завжди втрапляє в халепи. Вона така неуважна й запальна!

– Точнісінько, як я. Мені, певно, сподобається ця ваша Фейт, – рішуче сказала Енн.

– У ній стільки запалу – а я люблю запальних людей, пані Блайт, люба, – зізналася Сьюзан.

– Є у ній щось, що притягує, – визнала й панна Корнелія. – Коли її не побачиш, вона завжди сміється, і якимсь чином, дивлячись на неї, і самому хочеться засміятися. Вона не може зберігати серйозний вираз обличчя навіть у церкві. Уні ж десять. Вона миле дівча – не те щоб красива, але дуже мила. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Його кличуть Карлом, і в нього просто якась постійна манія збирати усіляких гадів, жаб і жуків і зносити їх до будинку.

– Гадаю, той дохлий пацюк, що лежав на кріслі у вітальні того дня, коли в гості заходила пані Ґрант, – то його рук справа. Вона тоді так налякалася! – розповідала Сьюзан, – та я й не здивована, адже вітальня в домі пастора – не місце для дохлих пацюків. Хоча, певна річ, його міг там кинути й кіт. Той КІТ – то справжнісінький диявол, пані Блайт, люба. Пасторський кіт має хоча б ВИГЛЯДАТИ поважно, я так гадаю, яким би там він не був. Та я ще ніколи не бачила такого розпущеного звіра. А ще майже кожного вечора на заході сонця він гуляє собі по гребеню даху, пані Блайт, люба, та ще й махає хвостом, а це зовсім не пристойно!

– А найгірше з усього те, що вони ЗАВЖДИ одягнені в абищо, – зітхнула панна Корнелія. – А відколи розтанув сніг, вони почали ходити до школи босоніж. Знаєте, Енн, любонько, дітям пастора таке робити не личить – особливо коли маленька донька методистського священника завжди носить такі милі туфельки з ґудзиками. А ще мені ДУЖЕ хотілося б, щоб вони не гралися на старому методистському цвинтарі.

– Їм, певно, так і хочеться туди, адже він одразу ж поряд із будинком, – мовила Енн. – Мені завжди здавалося, що цвинтарі – то чудове місце для ігор.

– О, ні, ви не могли так думати, пані Блайт, люба, – сказала віддана Сьюзан, прагнучи захистити Енн від самої себе. – У вас для такого забагато здорового глузду та гарних манер.

– А чому взагалі дім пастора збудували поруч із цвинтарем? – запитала Енн. – У них і подвір’я таке маленьке, що ніде й погратися, окрім як на цвинтарі.