Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

Але Діана зі своєю малечею, мешканці Будинку Відлуння й Аллани залишилися допомогти двом літнім пані впоратися зі самотністю першого вечора; і їм вдалося влаштувати тиху приємну вечерю, за якою вони довго сиділи за столом й обговорювали деталі дня. Поки вони там сиділи, Енн з Гілбертом сходили з потяга в Глен Сент Мері.

Доктор Девід Блайт прислав по них свого коня та бричку, і хлопчик, який її пригнав, широко всміхнувся й пішов, не попрощавшись, і залишив їх самих, щоб вони могли наодинці насолодитися поїздкою до свого нового дому цього ясного вечора.

Енн на все життя запам’ятала красу краєвиду, який відкрився перед ними дорогою через пагорб за селом. Її нового дому ще не було видно; але перед нею розкинулася Гавань Чотирьох Вітрів, як велике блискуче дзеркало рожево-срібних кольорів. Ген внизу вона побачила вхід у неї, між піщаними дюнами з одного боку та високою, стрімкою скелею з червоного пісковику з іншого. За мілководдям починалося море, спокійне, чисте й мрійливе. Маленьке рибальське село, яке примостилося в бухті, де дюни зустрічалися з берегом, мало вигляд великого опала в імлі. Небо над ними було як коштовний келих, з якого виливалися сутінки; повітря було чисте й свіже, із запахом моря, і весь пейзаж був наповнений ніжністю морського вечора. Вздовж порослого ялинами берега гавані коливалося декілька невиразних у темряві вітрил. Вдалині дзвонив дзвін у вежі білої церковці; глибокий, солодкий передзвін летів над водою й змішувався зі стогоном моря. Світло в маяку на скелі спалахнуло теплим золотом на тлі ясного північного неба, мерехтлива зірка доброї надії. Горизонтом простягалася сіра стрічка диму пароплава.

– Ой, краса, яка краса, – шепотіла Енн. – Я полюблю Чотири Вітри, Гілберте. Де наш дім?

– Його ще не видно – ряд беріз за отією бухтою його ховає. Десь за дві милі від Глен Сент Мері, і від нього до маяка – ще миля. У нас буде небагато сусідів Енн. Біля нас ще тільки один будинок, і я не знаю, хто в ньому живе. Тобі не буде самотньо?

– Не з маяком і всією цією красою за компанію. А хто живе в тому будинку, Гілберте?

– Не знаю. Він виглядає – не зовсім виглядає – що його мешканці могли б виявитися нашими спорідненими душами, Енн, чи не так?

Будинок був великий, солідний, помальований у такий яскравий зелений, що пейзаж довкола тьмянів на його тлі. За ним був фруктовий сад, а перед ним – доглянутий газон, але, однак, дім здавався якимсь голим. Може, через його надмірну охайність; все господарство, будинок, сараї, сад, газон і алея були навдивовижу охайними.

– Малоймовірно, що хтось з таким смаком на фарби може бути ДУЖЕ спорідненим, – погодилася Енн, – хіба що це нещасний випадок – як наша синя зала. Я чомусь упевнена, що дітей тут немає. Він навіть ще охайніший, ніж стара садиба Копів на Торі-роуд, а я й не уявляла, що може бути щось ще охайніше.

Вони нікого не зустріли на вогкій, червоній дорозі, яка звивалася вздовж узбережжя гавані. Але коли вони зрівнялися з рядом беріз, за яким ховався їхній дім, Енн побачила дівчину, яка гнала зграю сніжно-білих гусей вздовж гребеня оксамитового зеленого пагорба праворуч. Під ним росли високі, пишні ялини. Поміж їхніми гілками визирали жовті поля, жовті дюни й латки синього моря. Дівчина була висока й вбрана в блідо-блакитну ситцеву сукню. Йшла вона прямо й підстрибуючи. Вона разом зі своїми гусьми вийшла з воріт біля підніжжя пагорба, коли Енн з Гілбертом проїжджали повз, і уважно на них подивилася з виразом, який не дотягував до цікавості, але був чимось більшим простої допитливості. На коротку мить Енн здалося, що в ньому був прихований натяк на ворожість. Але від краси дівчини Енн аж перехопило подих – краси такої явної, що всюди мала привертати увагу. На ній не було капелюшка, але короною на голові в неї були викладені важкі коси блискучого волосся, кольору стиглої пшениці; її очі були сині й променисті; її фігура, у простій ситцевій сукні, була дивовижний; а вуста її були такі червоні, як букет криваво-червоних маків, затканий у неї за поясом.

– Гілберте, хто ця дівчина, яку ми щойно минули? – тихо спитала Енн.

– Я не зауважив ніякої дівчини, – сказав Гілберт, який всю свою увагу зосередив на своїй нареченій.

– Вона стояла біля воріт – ні, не озирайся. Вона все ще дивиться на нас. Я ще в житті не бачила такого гарного обличчя.

– Не пам’ятаю, щоб бачив особливо вродливих дівчат, коли був тут. У Глені є декілька гарненьких дівчат, але навряд чи їх можна назвати красунями.