Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

– Еліотів і Кровфордів не менше, – сказав доктор Дейв, коли сміх трохи втих. – Знаєш, Гілберте, у нас у Чотирьох Вітрах є стара приказка – «Він чванства Еліотів, гордині МакАлістерів, і марнославства Кровфордів врятуй нас Господи».

– Але є між ними й багато добрих людей, – сказав Капітан Джим. – Я плавав з Вільямом Кровфордом багато років, і у відвазі, витримці й чесності йому нема рівних. З того боку Чотирьох Вітрів люди мають клепку. Може, тому з цього боку до них і придираються. Смішно, правда, як людям шкода, що хтось народився трохи мудрішим за них.

Доктор Дейв, в якого вже за спиною сорок років ворожнечі з людьми з іншого боку гавані, засміявся і погодився.

– А хто живе в тому блискучому смарагдовому домі десь за півмилі звідси? – спитав Гілберт.

Капітан Джим задоволено всміхнувся.

– Пані Корнелія Браянт. Вона, думаю, невдовзі прийде до вас, коли дізнається, що ви пресвітеріанці. Якби ви були методистами, вона б і носа сюди не показала. Корнелія страшно боїться методистів.

– Цікава людина, – усміхнувся доктор Дейв. – Найзавзятіша чоловіконенависниця.

– Бо їй жоден не дістався? – спитав Гілберт, сміючись.

– Ні, завсідні, – серйозно відповів Капітан Джим. – Корнелія могла б обрати, кого хоче, коли була молода. Навіть зараз їй досить було повести пальцем, і якийсь старий вдівець вже був би її. Вона просто, здається, народилася з хронічною ненавистю до чоловіків і методистів. У неї найгостріший язик і найдобріше серце на всі Чотири Вітри. Де б сталося лихо, вона вже там, робить все, щоб допомогти. Від неї ніколи не почуєш злого слова про іншу жінку, і якщо вона вже любить нас, нещасних чоловіків ганити, то якось наша товста шкіра це витримає.

– Про вас вона говорить тільки хороше, Капітане Джим, – сказала пані доктор Дейв.

– Боюся, що так. Мені це не дуже подобається. Від цього здається, що в мені є щось протиприродне.

– Хто була перша наречена в цьому домі, Капітане Джим? – спитала Енн, коли вони сиділи довкола каміна після вечері.

– Вона частина історії, пов’язаної з цим будинком, про яку я чув? – спитав Гілберт. – Хтось мені казав, ви можете її розповісти, Капітане Джим.

– Так-так, я її знаю. Я, напевно, єдина людина в Чотирьох Вітрах, яка пам’ятає наречену шкільного вчителя такою, якою вона прибула на острів. Вона мертва вже тридцять років, але вона одна з тих жінок, яких неможливо забути.

– Розкажіть нам цю історію, – попросила Енн. – Хочу все дізнатися про жінок, які тут жили до мене.

– Ну, їх було всього три – Елізабет Рассел, пані Нед Рассел і наречена вчителя. Елізабет Рассел була милим, розумним створінням, пані Нед теж була гарна жінка. Але їм не зрівнятися з нареченою вчителя. Вчителя звали Джон Селвін. Він приїхав зі Старого Світу вчити в школі в Глені, коли я був шістнадцятирічним хлопцем. Він не був схожий на інших ізгоїв, які приїжджали працювати в школі на Острові Принца Едварда. Більшість з них були хитромудрими пияками, які вчили дітей читати, писати й рахувати, коли були тверезі, і давали їм прочуханки, коли не були. Але Джон Селвін був хорошим, вродливим парубком. Він винаймав кімнату в мого батька, і ми з ним заприятелювали, хоч він і був на десять років старшим. Ми разом читали, гуляли, говорили. Він знав про всю поезію, яка коли-небудь була написана, і цитував мені її вечорами на березі. Тато вважав це страшною тратою часу, але мирився, сподіваючись, що це відіб’є мені охоту йти в море. Ну, але ЦЬОГО ніщо не могло зробити – у моєї мами в роду всі ходили в море, так що це було в мене в крові. Але я любив слухати, як Джон читає й декламує. Пройшло вже майже шістдесят років, але я все ще можу повторити кожен вірш, який від нього почув. Майже шістдесят років!

Капітан Джим на мить замовк, дивлячись у вогнище в пошуку минулих днів. Тоді зітхнув і повернувся до розповіді.

– Пам’ятаю, одного вечора я зустрів його на дюнах. Він мав гарний настрій – точнісінько, як ви, докторе Блайт, коли привезли сьогодні пані Блайт. Як тільки я вас побачив, зразу про нього згадав. І він мені розповів, що вдома в нього кохана, і що вона до нього приїде. Мене, малого егоїста, це мало тішило; я боявся, тепер ми вже не будемо такими приятелями. Але мені вистачило гідності йому цього не показати. Він мені все про неї розповів. Її звали Персіс Лі, і вона мала приїхати ще раніше, разом з ним, але на заваді став її старий дядько. Він хворів, а він її ростив, коли померли її батьки, тому вона не могла його залишити. А тепер він помер і вона їхала вийти заміж за Джона Селвіна. У ті дні то була нелегка подорож для жінки. Поромів було не так багато. «Коли вона має бути тут», – спитав я. «Вона відпливає на “Королівському Вільямі” 20 червня», – сказав він, «і має тут бути в середині липня. Треба зустрітися з теслею Джонсоном, щоб він збудував для неї дім. Сьогодні я отримав її листа. Ще до того, як я його відкрив, знав, що в ньому добрі новини. Я її бачив кілька ночей тому». Я його не зрозумів, і тоді він мені пояснив – хоч я і далі не дуже розумів. Він сказав, що має дар – чи то пак прокляття. Він сам сказав, пані Блайт, – дар чи прокляття. Він не знав, як це назвати. Сказав, що його прапрабаба мала такий самий, і її за це спалили за відьомство. Він сказав, що в нього бувають моменти – транси, так він це назвав – які на нього часом находять. Є таке, лікарю?