Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

– Господь його знає, – м’яко відповів Гілберт. – Велика любов і великий біль можуть творити хтозна-які дива.

– Я впевнена, що він це побачив, – серйозно сказала Енн.

– Ні-се-ніт-ни-ці, – сказав доктор Дейв, проте тепер менш упевнено.

– Бо, знаєте, – поважно сказав Капітан Джим, – «Королівський Вільям» прибув у Чотири Вітри наступного ранку. Всі в Глені й вздовж узбережжя вийшли на старий причал її зустрічати. Вчитель виглядав її там усю ніч. Як ми кричали, коли корабель з’явився на горизонті.

Очі Капітана Джима світилися. Вони дивилися на гавань Чотирьох Вітрів шістдесят років тому, зі старим кораблем, як з’явився в променях сходу сонця.

– І Персіс Лі була на борту? – спитала Енн.

– Так – вона і дружина капітана. У них була страшна дорога – від одного шторму до іншого – і провізія закінчилася. Але ось вони нарешті припливли. Коли Персіс Лі ступила на старий причал, Джон Селвін схопив її у свої обійми – і люди перестали кричати й почали плакати. Я й сам заплакав, хоч і роками в цьому не признавався. Хіба не смішно, як хлопці соромляться сліз?

– Персіс Лі була гарна? – спитала Енн.

– Що ж, не знаю, чи назвали б ви її гарною – не знаю, – повільно проказав капітан. – Чомусь з нею ніколи про це не задумувався. Це просто було неважливо. У ній було щось таке миле й привабливе, що її не можна було не любити, от і все. Але на неї приємно було дивитися – великі, ясні карі очі й гора блискучого каштанового волосся, англійська шкіра. Вони з Джоном побралися в нашому домі того вечора; всі зблизька й здалека були там, а потім ми привезли їх сюди. Пані Селвін розпалила вогонь, і ми їх тут залишили, як Джон і бачив у своєму видінні. Дивна річ – дивна річ! Але я свого часу багато дивного надивився.

Капітан Джим глибокодумно захитав головою.

– Гарна історія, – сказала Енн, яка нарешті отримала достатню порцію романтики. – Скільки вони тут прожили?

– П’ятнадцять років. Невдовзі після їхнього весілля я вийшов в море, ще зовсім зелений. Але кожного разу, коли я повертався з плавання, то йшов сюди, навіть ще до того, як піти додому, і розповідав усе пані Селвін. П’ятнадцять щасливих років! Вони мали талант бути щасливими, ці двоє. Є такі люди, якщо ви колись звертали увагу. Вони НЕ МОГЛИ бути нещасними довго, що б не сталося. Раз чи два вони сварилися, бо обоє були запальні. Але одного разу пані Селвін сміється цим своїм миленьким сміхом і каже: «Я жахливо почувалася, коли ми з Джоном сварилися, але глибоко в душі я була щасливою, що маю такого доброго чоловіка, з яким можна отак сваритися, а потім миритися». Потім вони переїхали в Шарлоттаун, і Нед Рассел купив цей будинок і привів сюди свою наречену. Вони були веселою молодою парою, я їх пам’ятаю. Пані Елізабет Рассел була Алековою сестрою. Вона перебралася до них десь за рік, і вона теж була життєрадісним створінням. Стіни цього будинку просочилися сміхом. Ви вже третя наречена, яку я тут бачу, пані Блайт – і найвродливіша.

Капітан Джим зумів надати своєму грубуватому компліменту делікатність фіалки, яку Енн прийняла з гордість. Того вечора вона була гарна, як ніколи, з рум’янцем нареченої на щоках і світлом любові в очах; навіть суворий доктор Дейв схвально на неї подивився й сказав своїй дружині, коли вони разом їхали додому, що рудоволоса дружина хлопця була наче справжня красуня.

– Пора мені повертатися на маяк, – оголосив Капітан Джим. – Я прекрасно провів вечір.

– Приходьте до нас якомога частіше, – сказала Енн.

– Цікаво, чи запросили б ви мене, якби знали, як радо я прийму це запрошення, – сказав Капітан Джим.

– Тобто, ви хочете спитати, чи моє запрошення щире, – всміхнулася Енн. – Що ж, щире. Чесно-пречесно, як казали ми в школі.

– Тоді я приходитиму. Найімовірніше, я вам докучатиму в будь-який час. І для мене буде честь, якщо ви теж до мене часом навідуватиметеся. Мені зазвичай нема з ким поговорити, крім Першого Помічника, благослови Господь його товариську душу. Він вміє слухати, але говорити він не мастак. Ви молода, я старий, але наші душі одного віку. Ми обоє належимо до того типу людей, які знають Йосифа, як сказала б Корнелія Браянт.

– Знали Йосифа? – спантеличено перепитала Енн.

– Так. Корнелія ділить людей на два типи – тих, хто знає Йосифа, і тих, хто не знає. Якщо людина сходиться з тобою в поглядах, і має подібні смаки й почуття гумору – значить, ви належите до тих, хто знає Йосифа.

– О, я зрозуміла, – сказала Енн, на яку раптом пролилося світло. – Я це називала – і все ще називаю «споріднені душі» в лапках.