Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

– Тепер я розумію, чому деякі люди мусять виходити в море, – сказала Енн. – Це бажання, яка напливає на нас постійно – попливти за горизонт, де заходить сонце – має бути дуже сильне, якщо з ним народитися. Не дивуюся, що Капітан Джим через нього втік. Не буває такого, щоб я побачила корабель, який випливає з каналу, чи чайку, яка кружляє над дюнами, і не захотіла й собі опинитися на борту чи мати крила, не як голуб, «полетів би й відпочив би», а як чайка, кинутися в саме серце шторму.

– Ти залишишся тут зі мною, Енн, дівчинко, – ліниво проказав Гілберт. – І нікуди ти від мене не полетиш ні в який шторм.

Вони сиділи на своєму порозі з червоного піщаника, наближався вечір. Довкола них панував спокій – на землі, в морі й на небі. Над ними кружляли сріблясті чайки. Горизонт був облямований рядами ніжно-рожевих хмар. Тишу в повітрі порушувала тільки пісня вітру та хвиль. Бліді айстри колихалися в сухих, імлистих лугах між ними та гаванню.

– Лікарі, які всю ніч доглядають хворих, думаю, мають не вельми пригодницький настрій, – поблажливо сказала Енн. – Якби ти виспався минулої ночі, то так само готовий би був зараз до польоту фантазії.

– Я добре попрацював минулої ночі, Енн, – тихо сказав Гілберт. – Дякуючи Богу, я врятував життя. Це вперше я таке можу сказати. Всі інші рази я хіба допоміг; але, Енн, якби я всю ніч не сидів в Елонбі й не боровся зі смертю, та жінка померла б до ранку. Я спробував експеримент, який в Чотирьох Вітрах ще не випробовували. Не думаю, що хтось таке взагалі десь раніше робив за межами лікарні. Минулої зими в Кінгспорті його вперше провели. Я б теж не посмів, якби не було очевидним, що жодного іншого виходу немає. Я ризикнув – і все вдалося. У результаті врятовано добру жінку й матір на довгі, щасливі роки життя. Коли я сьогодні вранці їхав додому, і над гаванню підіймалося сонце, я подякував Богу за обрану мною професію. Я взяв участь в нелегкому бою й переміг – подумай тільки. Енн, ПЕРЕМІГ в бою проти Великого Руйнівника. Ось чим я мріяв займатися, коли ми розмовляли з тобою про те, що хочемо робити в житті. Та моя мрія здійснилася сьогодні вранці.

– Це єдина твоя мрія, яка здійснилася? – спитала Енн, яка добре знала, якою буде відповідь, але все одно хотіла її почути.

– ТИ знаєш, Енн, дівчинко, – сказав Гілберт, всміхаючись їй у вічі. У цей момент на порозі маленького білого будинку на узбережжі Гавані Чотирьох Вітрів сиділо двоє абсолютно щасливих людей.

Тепер Гілберт змінив інтонацію й сказав:

– Я мав чекати на корабель на нашій під’їзній алеї?

Енн глянула й скочила на ноги.

– Це або пані Корнелія Браянт, або пані Мур з візитом, – сказала вона.

– Я піду в кабінет, і якщо це пані Корнелія – попереджаю, я підслуховуватиму, – сказав Гілберт. – З того, що я чув про пані Корнелію, можу зробити висновок, що розмова з нею, м’яко кажучи, не буде нудною.

– Це може бути пані Мур.

– Не думаю, що постать схожа на неї. Я бачив її, як вона працювала в саду на днях, і хоч бачив її здалеку, вона здалася стрункішою. Схоже, вона не дуже товариська, якщо, бувши твоєю найближчою сусідкою, ще сюди не навідалася.

– Значить, вона все ж не схожа на пані Лінд, інакше б цікавість привела її сюди, – сказала Енн. – Думаю, це пані Корнелія.

І справді, це була пані Корнелія; ба більше, пані Корнелія приїхала не з модним коротким візитом привітати молодят. Вона мала зі собою своє рукоділля під пазухою, а коли Енн запросила її зайти, та відразу зняла об’ємний крислатий капелюх від сонця, який тримався в неї на голові, незважаючи на вересневий бриз, який нікого не жалів, за допомогою ґумки під вузликом світлого волосся. Ніяких шпильок для пані Корнелії. Її мама обходилася ґумками, і вона обійдеться! У неї було свіже, кругле, рожево-біле обличчя та веселі карі очі. Вона геть не була схожа на звичну стару діву, і щось в її вигляді миттю завоювало прихильність Енн. Зі старою інстинктивною здатністю розпізнавати споріднені душі вона миттю зрозуміла, що їй сподобається пані Корнелія, не зважаючи на деякі дивацтва в її вбранні.

Хіба пані Корнелія могла прийти в гості, вбрана в смугастий біло-блакитний фартух і в шалі шоколадного кольору, всипаної велетенськими рожевими трояндами. І ніхто, крім пані Корнелії не міг би в такому вбранні мати такий гідний вигляд. Навіть якби пані Корнелія з’явилася так у палац привітати принцесу, вона б мала не менш гідний вигляд. За нею так само б тягнувся шлейф з трояндами по мармуровій підлозі, якби вона прямувала до принцеси, щоб сказати їй, що наявність чоловіка, чи то принца, чи простолюдина, не було чимсь, чим можна хвалитися.