Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

– Точно, так, – погодився Капітан Джим. – Оце ми і є, що б ЦЕ не було. Коли ви сьогодні зайшли, пані Блайт, я сказав собі: «Так, вона знає Йосифа». І добре, що так, бо інакше ми не могли б насолоджуватися товариством одне одного. Як на мене, то люди, які знають Йосифа – сіль землі.

Місяць щойно піднявся, коли Енн з Гілбертом пішли провести своїх гостей до дверей. Чотири Вітри починали ставати мрією, чарівною гаванню, в якій ніколи не може лютувати буря. Верхівки осокорів вздовж під’їзної алеї, високих і темних, ніби вбраних в сутани, бралися сріблом.

– Завжди любив осокори, – сказав Капітан Джим, махаючи на них довгою рукою. – Дерева принцес. Тепер вони вийшли з моди. Люди скаржаться, що в них сохнуть верхівки й вони втрачають вигляд. Може й так – якщо тільки кожного року не ризикувати власною шиєю та лазити кожної весни по драбині, щоб їх обстригти. Я завжди їх обстригав для пані Елізабет, тому її осокори мали охайний вигляд. Вона їх особливо любила. Їй подобалося, які вони горді й показні. ВОНИ не братаються з кожним Томом, Діком і Гаррі. Клени – то просто компанія, пані Блайт, а осокори – високе товариство.

– Яка гарна ніч, – сказала пані докторова, сідаючи в бричку.

– Ночі переважно гарні, – сказав Капітан Джим. – Але я от дивлюся на місячне сяйво над Чотирма Вітрами й гадаю, що ж залишається для неба. Місяць мій великий друг, пані Блайт. Я його люблю, скільки себе пам’ятаю. Коли я мав вісім років, то заснув у саду одної ночі, і ніхто не зауважив. Я прокинувся серед ночі й перелякався до смерті. Які тіні, які дивні звуки! Не смів і ворухнутися. Тільки припав до землі й пищав, як мишка. Здавалося, що на світі крім мене одного більше нікого нема. А тоді раптом я побачив місяць, який заглядав на мене крізь гілки яблуньки, просто як старий друг. І мені зразу стало спокійніше. Встав і пішов у дім, відважний, як лев, дивлячись на місяць. Не одну ніч я спостерігав за ним з палуби свого корабля, у далеких морях. Чому ви ж мені не кажете нарешті закрити рота на замок і йти додому?

Сміх і побажання доброї ночі затихли. Енн з Гілбертом обійшли сад, тримаючись за руки. Струмок, який біг через куток, вкривався брижами в тіні беріз. Мак вздовж його берега скидався на чаші місячно світла. Квіти, посаджені руками нареченої вчителя, наповнювали повітря своїми ароматами, як благословення минулих днів. Енн зупинилася, щоб надихатися.

– Люблю нюхати квіти в темряві, – сказала вона. – Тоді можна відчути їхню душу. Ох, Гілберте, цей будиночок – все, про що я мріяла. І я така рада, що я тут не перша наречена!

Вересень того року був місяцем золотих туманів і пурпурової імли в Гавані Чотирьох Вітрів – місяць осяяних сонцем днів і ночей, які купалися в місячному світлі чи пульсували зорями. Жоден шторм його не затьмарив, не здіймався сильний вітер. Енн з Гілбертом приводили до ладу своє гніздечко, гуляли пляжем, плавали в гавані, їздили в Чотири Вітри та в Глен, чи порослими папороттю, віддаленими лісовими дорогами; словом, мали такий медовий місяць, якому могли б позаздрити будь-які закохані.

– Якби життя мало взяти й зупинитися, все одно варто було народитися заради останніх чотирьох тижнів, правда? – сказала Енн. – Не думаю, що нам ще колись випаде таких чотири ідеальні тижні – але вони в нас були. Все – вітер, погода, люди, Будинок Мрії – змовилися, щоб зробити наш медовий місяць чудесним. Не було навіть жодного дощового дня, відколи ми приїхали.

– І ми жодного разу не сварилися, – дражнився Гілберт.

– Ну, «це така насолода, яку краще відкласти», – процитувала Енн. – Я така рада, що ми вирішили провести медовий місяць тут. Наші спогади про нього завжди будуть пов’язані з цим місцем, будинком наших мрій, замість того, щоб бути розкиданими по чужих місцях.

В атмосфері їхнього нового дому відчувався дух романтики та пригод, якого бракувало Енн в Ейвонлі. Хоч там вона теж жила недалеко від моря, воно не було частиною її життя. У Чотирьох Вітрах воно її оточувало й постійно кликало до себе. Вона його бачила з кожного вікна нового дому. Воно завжди шуміло в неї у вухах. Судна щодня припливали на причал в Глені чи відпливали на заході сонця, у порти за півсвіту звідти. Рибальські човни під білими крилами випливали вранці, а на вечір поверталися навантажені. Моряки й рибалки їздили звивистими червоними дорогами гавані, безтурботні й задоволені. Завжди було відчуття духу пригод і далеких мандрів. У Чотирьох Вітрах життя було не таке врівноважене й усталене, як в Ейвонлі; на них дув вітер змін; море гукало мешканців узбережжя, і навіть ті, хто не міг відповісти на його поклик, відчували його збудження, хвилювання, таємниці й можливості.