Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

– Є люди, які точно схильні до трансів, – відповів Гілберт. – Це більше фізичне питання, ніж медичне. А які в цього Джона Селвіна були транси?

– Як сни, – скептично відповів старий лікар.

– Він сказав, що в снах бачив різні речі, – повільно проказав Капітан Джим. – Майте на увазі, я вам розказую тільки те, що він сам мені сказав – що відбувалося – що МАЛО відбутися. Він казав, часом вони його втішали, а часом лякали. Чотири ночі перед тим він впав у транс – просто коли сидів і дивився на вогонь. Він побачив стару кімнату, яку бачив в Англії, а в ній – Персіс Лі, яка простягала до нього руки й мала щасливий вигляд. Тож він знав, що отримує добру звістку від неї.

– Сон – просто сон, – посміявся старий лікар.

– Напевно – напевно, – погодився Капітан Джим. – Те саме і я йому тоді сказав. Думати так було простіше. Мені не подобалася думка, що він має видіння – це було неприродно. «Ні», – сказав він, – «мені це не приснилося. Але більше ми про це не говоритимемо. Ти перестанеш бути моїм другом, якщо забагато про це думатимеш». Я сказав йому, що ніщо не зіпсує нашої дружби. Але він тільки захитав головою й сказав: «Друже, я знаю. Я й раніше втрачав друзів через це. І я їх не виню. Буває, мені й до себе важко ставитися приязно через це. Така сила має в собі щось божественне – добре це божество чи лихе, не знаю. Але ми, смертні, лякаємося надто близького контакту як з Богом, так і з дияволом». Такі були його слова. Я їх пам’ятаю, ніби вчора почув, хоч і не знаю, що саме він мав на увазі. Що, лікарю, думаєте, він хотів сказати?

– Сумніваюся, що він і сам знав, що має на увазі, – роздратовано сказав доктор Дейв.

– Думаю, я розумію, – прошепотіла Енн. Вона слухала у своїй звичній манері, зі стиснутими вустами та блиском в очах. Капітан Джим насолодився вдячною усмішкою, перш ніж продовжити розповідь.

– Ну, невдовзі весь Глен і Чотири Вітри знали, що до вчителя приїжджає наречена, і всі раділи, бо дуже його поважали. І всі зацікавилися його домом – ЦИМ домом. Він обрав для нього це місце, бо звідси видно гавань і чути море. Він облаштував сад для своєї нареченої, але осокори посадив не він. Їх посадив пан Нед Расел. Але в саду є подвійний ряд троянд, які учениці школи висадили для нареченої вчителя. Він казав, рожеві символізують її щоки, білі – брови, а червоні – вуста. Він так багато цитував поезію, що, гадаю, почав і сам говорити віршами. Майже кожен прислав йому якийсь маленький подарунок, щоб допомогти обставляти будинок. Коли сюди поселилися Рассели – а вони були досить забезпечені – то вони гарно його обставили, як бачите; але перші меблі тут були дуже прості. Цей будиночок, однак, був багатий на любов. Жінки присилали ковдри, скатертини й таке інше. Навіть сліпа стара тітка Марґарет Бойд сплела кошик для неї з ароматної лози. Дружина вчителя роками використовувала її для хустинок. Ну, нарешті все було готове – навіть дрова в каміні були готові, щоб їх запалили. Це був не той самий камін, але на тому самому місці. Пані Елізабет поставила тут це камін років п’ятнадцять тому. То був великий, старомодний камін, в якому можна було смажити бика. Не раз я сидів тут і розказував байки, як сьогодні.

Знову запанувала тиша, поки Капітан Джим мав зустріч з відвідувачами, яких Енн з Гілбертом не бачили – людьми, який сиділи довкола цього ж каміну в роки, які вже проминули, з радістю в блискучих очах, перші ніж ті закрилися назавжди під землею в церковному дворі чи на морському дні. Колись тут вже бігали й сміялися діти. Тут зимовими вечорами збиралися друзі. Були танці, музика й жарти. Мріяли юнаки й дівчата. Для Капітана Джима цей дім заселяли тіні багатьох мешканців.

– Будинок закінчили першого липня. Тоді вчитель почав рахувати дні. Його часто бачили на березі, і ми тоді казали «Скоро вона буде з ним». Її чекали в середині липня, але вона не приїхала. Ніхто не тривожився. Судна часто затримувалися на дні, а то й тижні. «Королівський Вільям» запізнювався на тиждень – тоді на два – а тоді на три. І от ми почали боятися, і ставало все гірше й гірше. Зрештою, я просто не міг дивитися Джону Селвіну в очі. Знаєте, пані Блайт, – Капітан Джим стишив голос, – я почав думати, що вони, мабуть, виглядали як очі його прапрабаби, коли пекли її до смерті. Він нічого не казав, але проводив уроки, як уві сні, а тоді біг на берег. Не одну ніч він ходив там він заходу до світанку. Люди казали, що він збожеволів. Всі вже втратили надію – Королівський Вільям запізнювався на вісім місяців. Була середина вересня, а нареченої вчителя так і не було – і вже не буде, так ми думали. Три дні бушував великий шторм, і ввечері після нього я пішов на берег. Там я застав вчителя, який обіперся руками на великий камінь і вдивлявся в море. Я заговорив до нього, але він не відповів. Його очі, здавалося, дивилися на щось невидиме. Обличчя його було нерухоме, як в трупа. Я його покликав: «Джоне! Джоне!», – як налякане дитя, – «прокинься!». Той жахливий вираз, здається, вивітрився з його погляду. Він повернув до мене голову. Ніколи не забуду його обличчя. «Все добре, друже», – сказав він. – «Я бачив, як Королівський Вільям відпливає з Іст-Поінту. Вона буде тут до світанку. Завтра ввечері я сидітиму біля каміна зі своєю нареченою». Думаєте, він це дійсно тоді побачив?» – раптово спитав Капітан Джим.