Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

– Капітан Джим просто чудовий, – щиро погодилася Енн.

– Капітан Джим хороший чоловік, але й трохи надокучливий. Його неможливо розізлити. Я вже двадцять років намагаюся, а він все залишається спокійним. Мене це трохи дратує. Думаю, жінка, яка мала за нього вийти, знайшла собі чоловіка, який влаштовував їй скандал двічі на день.

– А хто вона?

– Ох, та не знаю, дорогенька. Не пригадую, щоб Капітан Джим до когось залицявся. Скільки його знаю, він вже був підстаркуватий. Йому шістдесят сім, знаєте. Не знаю, чому він залишився холостяком, але якась причина має бути, то вже мені повірте. Він перестав виходити в море п’ять років тому, після всього життя в плаваннях, і нема такого куточка на землі, куди б він ще не засунув свій ніс. Вони з Елізабет все життя були нерозлучними приятелями, але про кохання там мова не йшла. Елізабет так і не вийшла заміж, хоч мала не одну нагоду. Вона була великою красунею замолоду. Того року, коли Принц Вельський прибув на Острів з візитом, вона гостювала у свого дядька в Шарлоттауні, і її запросили на великий бал. Там вона була найгарнішою дівчиною, і Принц з нею танцював, а інші жінки, з якими він не танцював, страшно розізлилися, бо їхній соціальний статус був вищий за її, і вони казали, що він не мав ними нехтувати. Елізабет завжди дуже пишалися тими танцями. Злі язики казали, що через них вона й не вийшла заміж – не могла опуститися до простого чоловіка після танців з принцом. Але то неправда. Якось вона назвала мені справжню причину – це тому що вона мала такий характер, що боялася не вжитися з жодним чоловіком. Вона й справді мала запальний характер – їй часом доводилося підійматися нагору й кусати комод, щоб заспокоїтися. Але я їй сказала, що це не причина не виходити заміж, якщо вона хоче. Немає жодної причини давати чоловікам монополію на характер, чи не так, пані Блайт, дорогенька?

– Я й сама часом показую характер, – зітхнула Енн.

– От і добре, дорогенька. Мене сідатимуть вам на голову, тут вже мені повірте! Ваші рудбекії нівроку розрослися! Гарний сад. Бідолашна Елізабет завжди про нього дбала.

– Мені він подобається, – сказала Енн. – Добре, що тут повно старомодних квітів. До речі про садівництво, ми хочемо когось найняти, щоб перекопав ділянку за ялинами й засадив полуницями. Гілберт такий зайнятий, що цієї осені точно не матиме часу. Нікого не знаєте, хто міг це зробити?

– Ну, Генрі Гемонд з Глену таким займається. Він, напевно. Погодиться. Він, правда, більше цікавиться своїм заробітком, ніж роботою, і як робить перерву, то забуває, що має вертатися до роботи. Батько в дитинстві кинув у нього пеньком. Гарно, правда? Типовий чоловік! Хлопець, звісно, так і не прийшов до себе. Але він єдиний, кого я можу порекомендувати. Минулої весни він помалював мій будинок. Гарно вийшло, правда?

Енн врятував годинник, який саме вибив п’яту годину.

– Боже, вже так пізно? – вигукнула мані Корнелія. – як швидко летить час, коли добре його проводиш! Ну, мушу йти.

– Ні-ні! Ви залишитися й поп’єте з нами чаю! – завзято сказала Енн.

– Ви мене запрошуєте, бо так треба, чи тому що самі хочете? – спитала пані Корнелія.

– Бо хочу.

– Тоді я залишуся. ВИ належите до тих, хто знає Йосифа.

– Я знаю, ми подружимося, – сказала Енн, з усмішкою, яку знали лише люди їхньої віри.

– Так, дорогенька. Слава Богу, друзів ми можемо обирати. Родичів треба приймати такими, якими вони є, і бути вдячними, якщо поміж них нема злочинців. Не те що б я мала багато родичів – хіба двоюрідних. Я, можна сказати, самотня душа, пані Блайт.

У голосі пані Корнелії прозвучала сумна нотка.

– Називайте мене Енн, – імпульсивно вигукнула Енн. – Це було б так по-домашньому. Всі в Чотирьох Вітрах, крім чоловіка, називають мене пані Блайт, і від цього я почуваюся тут чужою. А ви знаєте, що ваше ім’я дуже близьке до того, як я хотіла називатися в дитинстві. Я ненавиділа ім’я Енн і подумки називала себе «Корделія».

– Мені подобається Енн. Так звали мою матір. Старомодні імена найкращі й наймиліші, на мою думку. Якщо ви йдете робити чай, то можете прислати до мене молодого доктора. Він лежить у себе в кабінеті на дивані, відколи я прийшла, і сміється зі всього що я говорю.

– Як ви знаєте? – вигукнула Енн, надто приголомшена надприродною проникливістю пані Корнелії, аби ввічливо заперечити.

– Я бачила його біля тебе, коли підходила до будинку, і я знаю чоловічі хитрощі, – відповіла пані Корнелія. – Ну, я закінчила свою сорочечку, і тепер восьма дитина може з’являтися на світ, коли їй заманеться.