Люсі Мод Монтгомері - Будинок Мрії Енн

– Не знаю, чи я аж така вдячна Товариству за телефони, – сказала Енн. – О, я знаю, це дуже зручно – ще зручніше, ніж наш старий спосіб передавати сигнал за допомогою свічки! І пані Рейчел каже: «Ейвонлі має йти в ногу з часом, якщо хочете знати мою думку». Але чомусь мені не хочеться, щоб Ейвонлі псували, як каже пан Гаррісон, коли хоче здатися дотепним, «сучасними незручностями». Я хочу, щоб все залишалося таким, як у старі добрі часи. Це нерозумно – і сентиментально – і неможливо. Тому я негайно стаю мудрою, практичною й можливою. Телефон, як визнає пан Гаррісон, «непогана річ» – навіть якщо й знаєш, що тебе слухають допитливі люди на лінії.

– Це найгірше, – зітхнула Діана. – Так набридає чути телефоністів. Кажуть, пані Гармон Ендрюс наполягла, щоб їхній телефон поставили на кухню, щоб вона слухала, чи він не дзвонить, і водночас наглядала за обідом. Сьогодні, коли ти мені подзвонила, я точно чула, як цокає той чудернацький годинник Паїв. Тому не маю сумнівів, що нас слухали або Джозі, або Ґерті.

– О, то це тому ти сказала: «У вас в Зелених Дахах новий годинник»? Я не могла зрозуміти, що ти маєш на увазі. Я чула злісне клацання, як тільки ти це сказала. Напевно, хтось з Паїв зі всієї сили кинув слухавку. Ну, нічого. Як каже пані Рейчел, «Паям вони завжди були, і Паями залишаться на віки віків, амінь». Я хочу поговорити про приємніші речі. Вже вирішено, де буде мій новий дім.

– Ой, Енн, де? Сподіваюся, десь поблизу.

– Ні-і-і-і, у цьому його недолік. Гілберт збирається осісти в Гавані Чотирьох Вітрів – за шістдесят миль звідси.

– Шістдесят! Це ж те саме, що шістсот, – зітхнула Діана. – Я тепер не можу поїхати з дому кудись далі, ніж в Шарлоттаун.

– Ти мусиш приїхати в Чотири Вітри. Це найгарніша гавань на острові. Там є село, називається Глен Сент Мері, і доктор Девід Блайт мав там практику п’ятдесят років. Це двоюрідний дід Гілберт, знаєш. Він йде на пенсію, а Гілберт має перейняти його практику. Доктор Блайт, однак, залишає собі будинок, тому нам доведеться знайти собі помешкання. Я ще не знаю, що це буде і де, але в уяві я вже вималювала собі будиночок і його умеблювала – крихітний замок в Іспанії.

– А куди ви їдете в весільну подорож? – спитала Діана.

– Нікуди. Не дивився на мене так перелякано, Діано. Ти вже як пані Ендрюс. Вона, звичайно, зауважить, що людям, які не можуть собі дозволити весільну подорож, найкраще нікуди й не їхати; а тоді вона нагадає мені, що Джейн у свою їздила в Європу. Я хочу провести Свій медовий місяць у Чотирьох Вітрах у власному Будинку Мрії.

– І ти вже вирішила, що дружок у тебе не буде?

– Їх мені не залишилося. Ти, Філ, Прісцилла та Джейн мене обігнали в питаннях шлюбу; а Стелла працює й викладає у Ванкувері. У мене більше нема «споріднених душ», а інакше дружки мені не потрібні.

– Але ж у тебе буде фата, правда? – стривожено спитала Діана.

– Так, справді. Без неї я не почуватимуся нареченою. Пам’ятаю, як казала Метью того вечора, коли він привіз мене в Зелені Дахи, що я ніколи не стану нареченою, то я надто простакувата на вигляд, щоб хтось захотів на мені женитися – хіба крім пастора на закордонній місії. Я чомусь думала, що пастори на місії не можуть собі дозволити перебирати, якщо вже хочуть, щоб дівчина ризикувала життям між канібалами. Ти б бачила того пастора, за якого вийшла Прісцилла. Він був такий вродливий і таємничий, як ми мріяли в дитинстві, Діано; я ще в житті не бачила краще вбраного чоловіка, а сам він марив «неземною, золотою красою» Прісцилли. Але ж в Японії нема канібалів.

– Зате в тебе весільна сукня мрій, – захоплено зітхнула Діана. – Ти в ній виглядатимеш, як справжня королева – ти така висока й струнка. Як ти залишаєшся такою стрункою, Енн? Я ще ніколи не була така товста – скоро в мене не залишиться талії.

– Повнота, як і худорлявість, даються нам долею, – сказала Енн. – В будь-якому разі, пані Ендрюс не скаже тобі те, що мені, коли я приїхала додому зі Саммерсайду. – Що ж, Енн, ти така ж кістлява, як завжди». «Струнка» звучить романтично, а от «кістлява» – зовсім інша річ.

– Пані Гармон говорила про твоє придане. Вона визнає, що воно не гірше за Джейн, хоч також каже, що Джейн виходила за мільйонера, а ти виходиш тільки за «бідного молодого лікаря. В якого ні копійки за душею».

Енн засміялася.

– Мої сукні дійсно гарні. Я люблю гарні речі. Пам’ятаю свою першу гарну сукню – з коричневої глорії, ту що Метью мені купив на шкільний концерт. До того все, що я мала, було негарне. Тієї ночі мені здавалося, що я вступаю у новий світ.