Люсі Мод Монтгомері - Енн з Інглсайду

Насправді світло горіло, якби він міг помітити його в задній спальній кімнаті, де няня спала біля колиски з дитиною, що стояла біля її ліжка. Але з усіх боків Інглсайд був неосвітленим, наче покинутий будинок, і це остаточно зламало дух Волтера. Він ніколи не бачив, ніколи не уявляв собі, що Інглсайд такий темний вночі.

Це означало, що його мама померла!

Волтер спотикався, біжучи дорогою крізь похмурі темні тіні будинку, що падали на газон, до вхідних дверей. Вони були зачинені. Він слабенько постукав… він не міг дотягнутися до колечка на дверях… але ніхто не відповів, так він і думав. Він прислухався… у будинку не було жодних ознак життя. Він знав, мама померла, і усі пішли геть.

Тепер він надто змерз і змучився, щоб плакати. Проте він поплентався до сараю і по драбині виліз на сіновал. Він уже не боявся, він просто хотів сховатися кудись від вітру й полежати до ранку. Можливо, хтось повернеться після того, як вони поховають маму.

Гладеньке маленьке тигрове кошеня, подароване кимось лікарю, замуркотало біля нього й приємно пахло конюшиною й сіном. Волтер з радістю пригорнув його… кошеня було тепле й живе. Але воно почуло, як під підлогою шкребеться маленька мишка, і не залишилося з ним. Місяць дивився на нього крізь вікно, затягнутого павутинням, але той далекий, холодний і зовсім не співчутливий місяць був аж ніяк не затишний. Світло, що горіло в будинку вдалечині міста Глен, здавалося більш приязним. Поки горіло це світло, він тримався.

Він не міг заснути. Його коліно боліло все сильніше, йому було холодно… і ще таке смішне відчуття в животі. Можливо, він також помирав. Сподівався, що помирає, оскільки кожен колись вмирає і йде. Ночі колись закінчуються? Інші ночі завжди закінчувалися, але ця, схоже, не мала ні кінця ні краю. Він до того ж пам’ятав страшну історію, яку почув від капітана Джека Флегга у Гарбоу Маус. Він якось сказав, що коли зовсім збожеволіє, не дозволить сонцю зранку зійти на небо. А якщо капітан Джек таки збожеволів?

А тоді світло в Глені згасло… він не зміг стриматися. Але коли тихий плач з відчаю скотився з його вуст, він зрозумів, що настав ранок.

Волтер зліз униз по драбині й вийшов з сараю. Інглсайд занурився в дивне безконечне світло першого проблиску сонця. Небо над березами Впадини переливалося тьмяним срібно-рожевим сяйвом. Можливо, він зможе зайти досередини через бокові двері. Сьюзан іноді залишала їх відкритими для тата.

Бокові двері були відчинені. Волтер зітхнув із вдячністю й проник до коридору. У будинку досі панувала темрява, тож він почав повільно прокрадатися нагору. Він піде до свого ліжка… свого власного ліжечка… і якщо ніхто не повернеться, він помре, потрапить на Небеса й знайде маму. Але… Волтер згадав, як Опал казала… Небеса за мільйони миль звідси. На Волтера знову нахлинула хвиля спустошення, тож він зовсім забув про уважність і наступив на хвіст Креветці, яка мирно спала на килимку біля сходів. Креветка завила від болю, і той звук луною покотився будинком.

Сьюзан уже засинала, як жахливий звук зовсім розвіяв її дрімоту. Сьюзан лягла спати о дванадцятій, трохи втомлена після напруженого полудня й вечора, до якого долучилася Мері Марія Блайт, в якої в найбільш напружений момент «розболілася голова». Вона мала тримати пляшку з гарячою водою й розтирати мазь, а все скінчилося тим, що вона затулила очі мокрою шматинкою, оскільки в неї почався «головний біль».

Сьюзан прокинулася о третій з дивним відчуттям, що просто зараз хтось дуже її потребує. Вона встала й почимчикувала коридором до дверей пані Блайт. Там було тихо… вона чула мирне рівномірне дихання Енн. Сьюзан пройшлася домом і повернулася до ліжка, бувши певною, що це дивне відчуття – пережиток страшного сну.

Але після цієї ночі Сьюзан решту свого життя вірила, що в неї було те, з чого вона сама завжди насміхалася і що Еббі Флегг, що «занурився» в спіритизм, називав «ментальний досвід».

– Волтер гукає мене, я його чую, – заявила вона.

Сьюзан встала й знову пішла будинком, думаючи, що в Інглсайд справді щось вселилося в ту ніч. Вона була одягнена лише у фланелеву нічну сорочку, яка сіла від постійного прання й оголяла її худі гомілки. Але вона здалася наймилішою у світі для білолицього створіннячка, що тремтіло від холоду й несамовитими сірими очима витріщалося на неї зі сходового майданчика.

– Волтер Блайт!

Два кроки, і Сьюзан уже обіймала його своїми сильними й люблячими руками.